Він підняв келих із залишками коньяку і зазирнув їй у вічі. Прочитати щось у них завжди було важко. Тепер тим паче. Вона виглядала зосередженою. Про що вона думала?
— Так, за удачу, — проковтнувши коньяк, Алла дивилася так само серйозно. — А де ти тепер живеш?
— Я ж казав — у Нижньому Роздолі. Винаймаю квартиру. Житло там дешеве. Дві кімнати, дуже близько до роботи. Будинок старий, під справжньою черепицею. Є газ, вода.
— Цікаво, — брови її поповзли вгору. — І що, в гості мене не запросиш?
— Не знаю, — зітхнув він. — Я відвик від тебе. До того ж…
— Що?
Вадим підвівся і взяв сумку, завагався, та все ж промовив:
— Буду до кінця чесним. Навіть сам собі не можу з упевненістю сказати, як повівся б, станься з тобою ця біда. Не сказав би нікому — це точно. А от стосовно решти…
— Так нічого ж не сталося! — щиро здивувалася вона. — Невже ти мене виженеш, якщо візьму і приїду?
Замість відповіді він подивився на годинник.
— Час минув швидко. Мушу вже йти на поїзд. Не проводжай. Дай мені оговтатись.
Нахилившись, він поцілував її, але нічого не відчув. У голові все перемішалося.
Провідниця у вагоні неабияк здивувалася, коли культурний і тверезий з вигляду пасажир у такий ранній час попросив постіль.
Відділення мирно засинало. Женя сиділа у сестринській і доклеювала аналізи, аби вранці мати можливість довше покуняти. Тяжких пацієнтів не було, і ніч обіцяла бути спокійною. Радіо тихенько бубоніло в кутку на столі. Баба Жанна, повозивши шваброю по коридорах, спала у клізмовочній на кріслі. Очі медсестри помалу заплющувалися.
Відчуття, що хтось вовтузиться біля вхідних дверей, миттєво її розбудило. Підвівшись, вона прислухалася, а потім, взувши капці, швидко рушила до виходу.
Скрізь було тихо і, перечекавши хвилину, Женя вже збиралася повертатися до себе. Та у замку знову зашкреблося, а потім клацнуло. Хтось намагався відчинити двері з того боку. Жоден з лікарів, включно із завідувачем, не мав ключа від вхідних дверей. Адже він був не потрібний, бо персонал перебував на місцях цілодобово, і двері зачинялися лише зсередини. Женя навіть не могла б упевнено сказати, чи є десь узагалі ключ від зовнішнього замка.
Клацнуло ще раз, і двері почали прочинятися, а медсестра так і застигла посеред коридора, дивлячись на непроханих гостей. Обоє були в темних куртках, накинутих поверх футболок і, здавалося, зовсім не здивувалися її присутності. Один з них вже тис на ручку замка, зачиняючи відділення зсередини.
— Хто ви такі і що тут робите? — прорізався нарешті голос у Жені.
— Тихо, пані, не треба кричати, — попросив перший. — Якщо проблем не хочете.
Говорив він надзвичайно переконливо.
— Ідіть звідси, — сказала медсестра. — Я встигла у поліцію подзвонити, щойно шарудіння почула. Тут недалеко, вони швидко приїдуть.
— Зараз побачимо, — тихо промовив другий.
Один із зайд обхопив її за шию, і вони усі разом пішли до сестринської. Мобільний телефон лежав на столі і перший, продивившись останні дзвінки, лише посміхнувся.
— Я дзвонила по стаціонарному… — пробелькотіла Женя.
— Значить так. Або ти нам допомагаєш, або ми самі все зробимо, а потім відріжемо тобі вуха, ніс і усе, що стирчить. Ясно?
Женя злякано принишкла.
— Пацієнт, який з Америки приїхав, де лежить?
Її здивування звучало непідробно:
— З якої Америки? Нема тут таких.
— Старий дід. Родич вашого працівника Труша.
— Я… не знала, що він з Америки… — ще тихіше прошепотіла Женя.
— Лежить де? — втрачаючи терпець, по складах повторив здоровидло.
— Вже не лежить. Забрали… — схлипнула медсестра. — Ще в обід. Не чіпайте мене… Будь ласка.
— Ах ти ж, сучко, — знову зловив її бандит за шию, виводячи назад до коридора. — Я казав, що зроблю з тобою?
Ніж з'явився у його руці, і вона скулилася, заплющивши з переляку очі.
Позаду почувся рух. Обоє одночасно повернулися, а Женя розплющила очі. Грізно тримаючи напереваги свою велетенську швабру, з клізмовочної виступала баба Жанна.
Надворі давно було темно, а він продовжував перекладати папери, розкидані по усьому столу. Голова не працювала. Після наради в облдержадміністрації Костогриз ніяк не міг зібратися з думками. Фінансування лікарні урізали так, що перспектива подальшого існування видавалася неможливою. Усе йшло згори. Місцеві ж чиновники та депутати спромоглися лише на мовчазну згоду. І марно було на щось сподіватися. Люди цієї категорії не тільки не вміли приймати конструктивних рішень, а навіть подбати про свій завтрашній день були неспроможні.