Щоб вижити за такої ситуації, належало миттєво щось скорочувати. Але що? Як визначити, що менш важливе для людини — права рука чи ліва нога? Чи варто віддати нирку, адже худо-бідно можна якось прожити й з однією? Можливо, за рахунок скорочень вдасться протриматися ще рік чи два. А може вже за півроку приїде чергова комісія і заявить — та у вас же не всі підрозділи є! Кому потрібна така лікарня?
Увімкнувши чайник, Костогриз пошукав цукор, та не знайшовши, вимкнув чайник і склав усі папери на купу. Завтра загальна п'ятихвилинка. І усе те, почуте сьогодні, треба донести до колектива. Якщо піти додому просто зараз і випити снодійне, о сьомій можна прокинутися у більш-менш пристойному стані.
Та найбільше глупство, почуте сьогодні, ніяк не йшло з голови. Виконувач обов'язків голови міськради, присланий Моцуром, оголосив, що після закриття головного корпусу шпиталю планується відкрити в ньому музей історії краю, щоб розвивати туризм, ну і, звісно, з патріотичних міркувань. Те, що в місті не працює жодне підприємство, а бюрократична надбудова живе виключно з надходжень заробітчан, які гарують як не в Москві, то на португальських будівництвах, анітрохи його не бентежило. Відкриття музею було надважливою справою. Ідея належала славнозвісному шанувальнику пиріжків, голові обласної адміністрації, який і збирався спонсорувати більш ніж сумнівну ініціативу.
Залишалося тільки шкодувати, що імовірність того, що він удруге вдавиться у межах Нижньороздольського району, була надзвичайно мізерною. Зачинивши кабінет, головний пішов до машини. Було спекотно і, опустивши бокове скло, він виїжджав з території. Авто, що було припарковане у сліпому закутку між огорожею лікарні та сусідньою ділянкою, здалося знайомим. Джип, що стояв у такому дивному місці, скидався на той, що не так давно посеред ночі прибув на перемовини у полі. Заглушивши «Ниву», Костогриз перекрив чужій машині можливість здати назад і повернувся до лікарні.
Посмикавши двері флігеля, він повернув ліворуч і зробив те саме з дверима до підвального поверху. І тут зачинено. Якісь звуки долинали з хірургії. Він прискорив крок і взявся за ручку. Двері не відчинялися. В таку пізню годину це було не дивно, проте всередині щось відбувалося. Приклавши вухо, Костогриз почув крики. Смикнув сильніше, а далі розбігся і протаранив двері плечем, а наступним ударом висадив їх.
Від картини, що відкрилася перед ним, він на мить розгубився. Баба Жанна вимахувала своєю шваброю ще радянського виробництва, намагаючись дістати здорованя, який тримав її ззаду. Інший нападник тримав за шию Женю, погрожуючи ножем хворим, які повиходили з палат. Упізнавши обох нападників, Костогриз схопив операційну каталку, що стояла біля стіни і, набираючи швидкість, погнав просто на них. Баба Жанна видиралася, обтоптуючи ноги кривднику, і тому не вдалося її розвернути, підставивши під удар замість себе.
Сили удару каталкою з лихвою вистачило, аби збити зайду з ніг. Схопивши з каталки ноші, Костогриз жбурнув ними в іншого, намагаючись не потрапити в медсестру. Закричавши не своїм голосом, Женя таки видерлася і чкурнула коридором у напрямку операційної. Бандит, що підводився з підлоги, витяг з кишені пістолет.
— Так, доктор, ми йдемо, спокійно, — той, хто відбив ноші, намагався заспокоїти й свого подільника. — Всі заспокойтеся! Ми виходимо. Відійдіть від гріха подалі.
— Старого сюди! — гарчав інший, озброєний. — Де архітектор? Всіх завалю! Де палата?!
— Пізно, — промовив Костогриз. — Не знаю, хто вам потрібний, але ви вже нічого не встигнете. Сюди їде поліція. Якщо хочете — тікайте.
Другий виглядав явно розумнішим. Схопивши товариша, він потяг його до виходу.
— Усім зачинитися в операційній! — скомандував Костогриз. — Кого вони шукають?
— Діда того столітнього! — крізь сльози пояснювала Женя. — Трушевого родича! У першій палаті він.
Заскочивши до палати, головлікар схопив старого на руки і побіг із ним у напрямку операційної з глухими дверима.
— Вже виїхали! — кричав йому у саме вухо хтось із хворих, кульгаючи слідом. — Щойно ще раз дзвонив! Зараз будуть!
Відкривши вікно операційної, дівчата намагалися хоч щось побачити. Увімкнулися фари. Завівся двигун і одразу заскреготало. Не сподіваючись відсунути «Ниву», джип рвонув уперед, зминаючи лікарняну загорожу та клумби.
— Не дадуть власною смертю померти, — відхекувався Костогриз. — Рік-два зачекати. Мусять добивати — машинами давити, з пістолетів лякати…
— Шановний… — обізвався слабким голосом Колісник з операційного столу. — Дякую, що врятували, але то вже було не обов'язково. Я рік-два вже не проживу…