Валігура примчав за десять хвилин. Невдовзі прибули експерти. На клямках висаджених головним лікарем дверей знайшлося стільки відбитків, що навряд чи був шанс ідентифікувати нападників. Питання постало одне — чи хтось упізнав бандитів?
Схопивши Валігуру за рукав, Костогриз потяг його у кут.
— Не знаю, навіть, як бути, Дмитре Івановичу, — невпевнено почав головлікар. — Я, звісно, не бачив, темно тоді було, але голос… У полі ми довго розмовляли, а зараз чув лише кілька слів, та… здається, вони. І машина схожа. Словом, не можу від тебе приховувати. А чи офіційно заявляти… Тоді треба і про зустріч у полях. Як скажеш?
— Гаразд, подумаємо, — пробурмотів слідчий. — А номери машини?
— Не бачив, — зізнався Костогриз.
— Це тоді, а зараз?
— Не запам'ятав, — розвів руками той.
Разом із слідчим вони рушили у двір.
— Івановичу, джип в озері, — сказав хтось із експертів. — Хлопці тягача шукають.
— Чи може хтось сказати, що бачив нападників раніше? — капітан з відділку продовжував опитування.
— Є одна людина!
Баба Жанна йшла до оперативника, так і не випускаючи з рук своєї швабри.
— Хто?
— Дід у першій палаті їх знає.
Вигляд старого справив на капітана враження.
— Кажуть, дідуню, що ви десь бачили цих хлопців, що вдерлися до відділення?
— Так, — слабким голосом відповів старий.
— І де ж? — всівшись на стілець, що стояв біля ліжка, і виставивши з палати зайвих, оперативник вже витягав із теки чистий аркуш.
— У Бостоні, на східній сто сорок третій авеню. Апартамент ей пі девяносто шість.
— Ви марите? — скривився капітан. — Скільки вам років?
— Сто чотири, — незворушно відповів Колісник.
— Тьху… — капітан підвівся зі стільця і рушив до дверей.
— Як знаєте, — прорипів старий. — Якщо завтра помру, то взагалі нічого не довідаєтесь…
Операція визволення «міцубіші» забрала півночі. Лише повернувшись до відділення, Костогриз відчув, як тремтять коліна. Руки й ноги заслабли, зробилися ватяними.
— Принеси водички попити, Женю…
Він присів у холі між сестринською та перев'язочними і відкинув голову назад, розминаючи шию. Згори з образа в рамці просто на нього дивилися святі очі. Думки, що виникли, коли зустрівся поглядом з тими очима, були цілком закономірні. Нещастя валилися на його шпиталь одне за одним. І кожне наступне за масштабом перевершувало попереднє. Це було ніби попередження вищих сил, які терпляче підштовхували до правильного рішення. Треба давно вже зробити так, як зробив Гайда. Тривалий час він опирався тому, що підказувало йому провидіння.
Випивши склянку холодної води, головний знову звів очі. «Почекай ще три дні. Я все зрозумів. Обіцяю Тобі. Завтра колегія, де я маю довести до відома усіх нові вказівки начальства. Післязавтра мушу завершити дрібні справи. Третього ж дня…».
Діставшись свого кабінету, Костогриз витяг аркуш, ручку і почав писати заяву на ім'я нового начальника управління…
Обм'якле тіло із зв'язаними за спиною руками вмостили у Щербиному підвалі серед мішків бараболі та домашньої консервації. Сам господар нервово тупцював у тісному приміщенні.
— Тільки не кажи, що не впізнаєш мене, — гамуючи лють, порадив Лужний.
Полонений вдивлявся у незнайомі обличчя, щиро намагаючись згадати, тільки йому це не вдавалося.
— Не знаю вас, хлопці, — похитав він головою. — Дякую, що врятували, але тепер розв'яжіть, доки я не розізлився, і будемо здорові. Трохи оговтаюсь — розрахуюся. Зараз нічого не маю — усе потопло.
Він вигнувся, підставляючи руки.
— Не впізнаєш? — обурився Вадим. — Київ згадай. Куди ти мене мав відправити? Де влаштувати?
— Він справді не петрає, — знизав плечима Щерба. — Хіба не бачиш?
— Нехай мізки напружить! Згадав? Через Жанну я з вами домовлявся. З тобою і з тим дебілом, який тебе в машині покинув.
Поступово розумовий процес зрушився.
— А… Б-лін… як тебе… Владислав, здається?
— Вадим.
— Точно! Так ти у Штатах мав бути давно! Звідки тут узявся?
— Нарешті, — зрадів Лужний. — У тому-то й справа, що мав бути. Але ваші папери там забракували і мені дали копняка під зад. А вас вже немає. І гроші накрилися.
— Хіба то гроші? — пхикнув полонений. — За двадцять штук такий рейвах здіймати.