— По-перше, двадцять п'ять, — не погодився Вадим. — Плюс побічні витрати. Про моральні збитки я вже мовчу. А по-друге, залежить від того, чиї вони. Чув, у ваших колах і за менше на «лічильник» ставлять.
— То ви мене хочете поставити? — засміявся гість, під яким вже утворювалася калюжа. — Хлопці, давайте, розв'язуйте — і на вихід. Буде тобі твоє бабло. Пацан сказав — пацан зробить.
— Гімно ти розквашене, а не пацан, — похитав головою Вадим. — Читав «Дванадцять стільців»? Спочатку стільці, потім — гроші. А крім того, ти нам розповіси про все, що тут робив, що мав із покійним Замригою, чого тиск на шпиталь організовував. І так, щоб ми зрозуміли й повірили.
Почувши сигнал, Щерба витяг телефон. Двічі мугикнувши у трубку, він запхав його назад до кишені і запитально подивився на колегу.
— Костогриз дзвонив. Ці двоє, виявляється, вчинили розгром у нашому відділенні. І, намагаючись втекти, в ставок заїхали.
— Ого! — здивувався Вадим. — А що ви там робили?
— А ти відвези мене до ментури — я слідакові розкажу, — захихотів невдаха.
— Не діждеш, — похитав головою Вадим. — От куди-куди, а до відділку ми тебе не відправимо. Не хочеш співпрацювати — вчинимо інакше. Знаєш як?
Той дивився з неприхованою зневагою, та тим не менш в очах майнула тінь остраху. За ким гріхи — той завжди боїться.
— Ми в інтернеті твоє фото викладемо. А завтра, коли машину витягнуть, то і її там покажемо. І повідомлення дамо, що знаємо, де ти знаходишся. Влаштовує такий варіант?
— І що? Кому ваша об'ява потрібна?
— Не знаємо точно, кому, — долучився Щерба. — Але декому дуже потрібна. Швидко приїдуть. Не те слово — прилетять!
— Ну, ми попередили, а ти — як знаєш, — чемно посміхнувся Вадим. — Пішли до комп'ютера.
Зачинити ляду вони не встигли.
— Ей, мужики! — загукав з глибини бранець зовсім іншим тоном, у якому вже не було жодної зверхності.
А коли обоє спустилися по драбині на дно імпровізованої в'язниці, він промовив:
— Гаразд. Буде тобі тридцять штук. Дайте «чистий» телефон з новою картою. І штани з мене зніміть. Сцяти хочу.
Житло колишнього анестезіолога тепер майже щодня нагадувало розбурханий бджолиний вулик. Ближче до вечора у його досить просторій квартирі в старому будинку збиралися одні й ті самі люди. Ті, хто вдень працювали разом і мало що важили одне без одного, адже медицина — справа колективна. Вони сходилися, хто коли зможе, кожен приносив з собою якісь наїдки — від шматка голландського сиру, купленого по дорозі, до пирога на цілу пательню, спеченого заздалегідь, адже розуміли, що у цьому домі покличуть до столу кожного — хоч скільки б гостей зібралося.
Сам Журбенко тепер практично не з'являвся надворі, ледве встигаючи опрацьовувати за день різного роду дані, зібрані колегами. Люди, що збиралися тут, попри усю свою зацікавленість та залежність від «жовтого диявола», не мали змоги у робочий час розмірковувати над сторонніми проблемами, адже від їхнього сумління напряму залежало життя та здоров'я інших. Тому той, у кого жорстока доля відібрала можливість займатися улюбленою роботою, перетворився на мозковий центр стихійної корпорації і зранку до вечора просіював, порівнював та аналізував назбирану колегами інформацію.
— Лікарю, що, сусід наш помирає? — запитала того дня Хижняка літня жінка у фартуху, визирнувши з відчиненого сараю, де поралася по господарству.
Роман саме виходив з машини, щоб відкрити ворота і заїхати під журбенкові вікна. Ще троє сусідів, які мудрували поруч над колесом «копійки», підняли зацікавлено голови. Двоє інших, що стояли поряд зі стареньким «опелем», тримаючи в руках по пляшці пива, також мовчки дивилися на лікаря і його дивовижну машину.
— Чого ви так думаєте? — не зрозумів Хижняк.
— Та стільки лікарів щодня до нього ходить, усі щось несуть.
— Він, пані, ще нас усіх переживе, — засміявся Роман.
— А чого ж забігали? — не повірила баба.
— На трав'яну медицину переходимо, — авторитетно заявив той. — Як лікарню закриють, бо ж нікому вона тепер не потрібна — коштів не виділяють, народ мовчить — тоді всі свої болячки травами лікуватимете.
— А як операцію робити треба? — не повірила жінка.
— В область повезуть. Там клініки великі та й лікарі розумніші.
— Смієтеся, лікарю, з мене? — обурилась баба. — Гадаєте, я зовсім стара і темна? Минулого року мого племінника машиною збили, то ледь до нашої лікарні довезли. А до області по наших ямах на чому повезуть?
— Тим не менш, — знизав плечима Роман. — Це не я придумав.
— Вони що — зовсім подуріли?! — не вгавала жінка. — А я туди за які гроші поїду? І хто мене там відвідуватиме?