Тихий провінційний вокзал заспокоював. Мало людей, жодного поїзда. Тиша. Здавалося, у цьому спокійному закутку усі проблеми мають вирішуватися самі собою. Відпровадивши електричку, жіночка у синій формі прямувала до станційного будинку. Розпитавши, де знаходиться телевізійна вишка, Вадим рушив у місто, витягаючи з кишені телефон.
— Олено Валеріївно, доброго ранку. Я у Нижньому Роздолі, на місці. Ось щойно з потяга. Рухаюся у східному напрямку. У бік вишки. Скільки? Близько кілометра? А вона ще там? І мене ви також «бачите»… Прекрасно. Ну, я розумію — «холодно-гаряче», як у дитячій грі… Щойно стане «холодніше» — маякуйте.
Незнайомий населений пункт, який, за його уявленнями, важко було назвати містом, ховав у собі причину його нещасть. І кожен крок тепер наближав його до неї.
Розпихаючи по бездонних кишенях апельсини та цукерки, Щерба насвистував якусь мелодію. Кавоварка вже була у пакеті. Фонендоскоп на шиї. Застібаючись на ходу, він швидко рушив коридором, відпускаючи компліменти бабі Жанні, яка одразу ж припинила мити підлогу та тривожно подивилася йому услід.
— Галинко! Га…
Він застиг у дверях, а обличчя набуло безпомічного виразу.
Вадим повільно йшов тихою вуличкою провінційного міста з приємною назвою, рахуючи собі під ніс.
— Двадцятий… не зрозумів…
У кишені засигналив телефон.
— Так! Слухаю, Олено Валеріївно! Правильно рухаюся? Отак прямо і йти? Гмм. Там наче й немає нічого, пустир. А будівля далеко. Так, подзвоню.
Добротна металева, але дуже іржава огорожа тяглася хтозна куди. І жодної дірки. Далі видніла якась нова вулиця з одноповерховими будинками. Не те. Обдивившись навколо, він перекинув сумку через паркан і обережно переліз. Музей чи що? Будівлі мали старовинний вигляд. До них прибудовано кілька більш сучасних. Посеред недоглянутого газона росли дерева та кущі. Збоку за ними відкрився зовсім маленький занедбаний ставок. У вічі впала асфальтована доріжка. За однією з будівель було чути звук мотора. Територія виявилася залюдненою.
Телефон знову дав про себе знати.
— Так, Олено Валеріївно! Що? Наші сигнали практично поруч? Як це поруч? В один зливаються?! Тобто… В радіусі ста метрів… А… ще точніше не можна? Розумію, далі сам.
З телефоном у руці, Вадим наблизився до однієї з будівель і, повернувши за ріг, побачив машину швидкої допомоги. Між корпусами ходили люди, дехто у медичній формі. На стіні поруч із дверима він прочитав на табличці:
Розділ ІІ
Пізнього літнього вечора навколо монастиря тріскотять цикади. Пахне трава. Чернець у довгій сутані з ліхтарем неквапно йшов до воріт. Приглушений голос обізвався до нього:
— Брате Матвію!
Здригнувшись, чернець високо підняв ліхтар, намагаючись роздивитися того, хто сховався у кущах:
— Хто тут? Хто кличе мене?
Жах спотворив його обличчя, коли тінь зробила крок із темряви. Затуляючись рукою, Матвій позадкував, але перечепився і впав на траву.
— Боже, спаси й помилуй! Свята Діво, врятуй мене, грішного!
— Чого ти так злякався, брате Матвію? — запитала тінь.
— Згинь, пропади!
Взявши нещасного за руку, непроханий гість тихо промовив:
— Не бійся, брате Матвію. Це не привид. Торкнися до мене.
— Брате Вінтіне… Це ти?!
— Я не привид. Але й не брат Вінтін.
— Хто ж ти тоді?
— Байташ.
Відповідь змусила Матвія відсахнутися.
— Так, я той самий Байташ, якого ще нікому не довелося побачити в обличчя і який наводить жах на усіх довкола.
— За що ж тебе так покарав Господь? — вигукнув чернець.
— Не мене він карає, інших. А бути знаряддям у руках Всевишнього — зовсім не кара. Але скажи мені, як здоров’я отця Теодозія?
— Старий та немічний, — відповів Матвій. — Зовсім слабий, доживає останні дні.
— Тоді настав час, — промовив розбійник. — За годину, коли усі спатимуть, ти відчиниш ворота.
— Ні, не проси, — благально склав руки чернець. — Краще убий мене.
— Спустися у підземелля і там…
Схилившись, Вінтін щось шепотів йому на вухо. Темрява не давала побачити, як на обличчі Матвія з’являлося чимдалі більше здивування. Він роззявив рота і не спромігся вимовити бодай слова.
— Про це місце і секрет, як туди потрапити, ніхто не знає. Знав лише отець Теодозій, який і був хранителем скарбів. Тепер він помирає. Чому ж нікому не передасть таємницю? А тому, брате, що там вже нічого немає. Таємна каплиця порожня. Двадцять років тому я допоміг отцю Теодозію вивезти усе це посеред ночі. Він сказав, що монастир збираються пограбувати і треба врятувати скарби. Насправді ж, багатство було передане герцогу Нілаші, який хотів захопити владу. Мене ж просто закололи його слуги. А вам сказали, що я потонув, рятуючи святого отця. Та Господь розпорядився інакше. Я вижив і поклявся повернути скарби монастирю. Так я став Байташем, ватажком розбійників. Ми влізли до замку і забрали частину скарбів. Багато їх вже розійшлося по руках прибічників Нілаші. Перед смертю герцог назвав усіх. А я пам’ятав кожну річ і навіть місце, де вона лежала у потаємній каплиці. Більше десяти років знадобилося мені, аби зібрати усе. І за годину ти відчиниш ворота, щоб ми повернули усе назад.