Костогриз мовчки окинув поглядом колектив.
— Для цього і були найняті знайомі вам темні особи, котрі нещодавно розіграли тут справжній вестерн, втопивши джип у монастирському, тобто, тепер лікарняному ставку, а ще до цього, кілька місяців тому забивали вам «стрілку» у полях поблизу повороту на Рикуни.
Головлікар від подиву роззявив рота.
— А… це вам звідки відомо?! Мовчите? Гмм… Розумію. Не можна колектив недооцінювати.
— Це розповів нам один з них. Той, кого вдалося взяти у полон після купання у ставку.
— У полон?! — підхопився Костогриз. — Як — у полон? І куди він подівся? А чому поліції про це нічого не відомо?
— А чому має бути відомо? — не втримався Щерба, встрягаючи й собі до розмови. — Ми його відпустили.
— Як відпустили? — здавалося, у головного відбере мову. — Ви що — заколотники? Окрема республіка? Що хочемо, те робимо?
— Ні, — знову перебрав ініціативу Вадим. — Ми законослухняні працівники і громадяни, просто, на відміну від інших, не позбавлені здорового глузду та розуму. Ці люди, які є, по суті, кримінальними елементами, замішані у дуже неприємних справах і самі змушені в даний час переховуватись від бандитів значно крупнішого калібру, від таких, проти яких ваша поліція геть безсила. Тож, якби ми здали місцевій поліції нашого полоненого, сліди б оцих двох залишилися тут навічно. І нашими проблемами, цілком можливо, зайнялися б ще й такі люди, проти яких навіть Моцур — пішак. Навіщо було приваблювати їх сюди? Тому, діставши необхідні відомості, якими тепер ділимося з вами, ми його просто відпустили. Так ось, ці двоє — приятелі Замриги ще з часів, коли після «перестройки» народ наш, голодний та босий, кинувся по закордонах торгувати металевими тертками та напильниками. Згадайте ті часи. Там і познайомився покійний голова міськради з ними, коли переховувався у смітнику від тамтої поліції. Земляки виручили, а потім скористалися послугами свого боржника, адже той був чиновником із відповідними зв'язками. Згодом утворився союз, який успішно провертав дрібні торговельні операції у недалекому зарубіжжі, накопичуючи кошти для майбутнього злету. А далі дороги компаньйонів розійшлися. Кожен «злетів» по-різному. Замрига очолив будівельну фірму. Двоє його подільників організували нелегальну діяльність, жертвою якої став і я, коли заманулося виїхати до Сполучених Штатів. Вони обібрали мене до нитки, а коли я почав їх розшукувати, слід привів до Нижнього Роздолу. Ось вам і пояснення моєї появи тут, яку ви завжди сприймали з неабиякою підозрою.
На обличчі головлікаря застигло здивування.
— Згадав Замрига про своїх знайомих, коли постало питання пошуку старих довоєнних документів. Хто ж, як не вони, найкраще могли виконати таке завдання? Знайти людину у Сполучених Штатах і викрасти теку з паперами… Та зробити це виявилося не так легко. Колісник наче розчинився у повітрі. Домовляючись з приятелями, Замрига волів розрахуватися за послугу і попрощатися, а усвідомивши, що гінці повернулися без результату, взагалі не схотів з ними говорити. Хлопці ж виявилися не пальцем роблені. Зрозумівши, для чого архітектору старі проекти, вони забажали частку в спільному бізнесі з видобування скарбів, адже витратилися, виконуючи його доручення. Компроміс таки вдалося знайти. Пошук продовжився. Обоє почали працювати на фірмі Замриги, виконуючи, по суті, роль наглядачів, аби хитрий архітектор їх не надурив. Замрига ж отримував таким чином двох довірених людей, які й мали здійснити безпосередній доступ до сховку, адже сам головний архітектор і начальник будівництва товкти у стіну зубилом, зрозуміло, не міг. Флігель добудували. Скарбів не знайшли, принаймні так вважала наша «солодка парочка», що й повернулася, украй розлючена, до столиці — допомагати землякам виїздити у кращі світи.