— А може таки зайдеш? — запропонував Андрій. — Тоді ти казав — ще не час. Зараз усі проблеми вирішені, гроші повернуті. Вип'ємо по п'ятдесят. То як?
— Хіба до мене, — знизав плечима той.
— У тебе ж ні хріна немає, — здивувався травматолог. — І приготувати нікому.
— Ви вдвох, а я сам, — зітхнув Вадим. — На душі прикро. Боляче на чуже щастя дивитись. Як з'їздив… нічого не склалося.
— Тоді пішли до тебе, — рішуче заявив Андрій. — Розповісиш. Може щось пораджу.
Коли двері під'їзду відчинилися, і Щерба, знявши окуляри, намірився вставити ключа у замок чужого помешкання, то побачив маленьку жіночу сумочку, що висіла на дверній ручці. Він подивився наліво. Жінка у легенькій сукні сиділа на дерев'яних сходах, підстеливши газету.
— Ви тут живете? — запитала вона.
— Ні, — розгублено відповів той. — Вадим тут живе.
— А де ж він?
— По пляшку побіг, — пояснював Андрій, намагаючись вдягти окуляри і роздивитися гостю. — До магазину. А я його друг.
— І звуть вас Шрек…
— Ні, Андрій. А ви хто?
— А я до нього приїхала.
— З оцим? — Щерба підозріло скосив очі на сумочку.
— А він казав, що голий і босий, — промовила Алла. — То і я так само, тоді легше.
— Спізнилися ви… — розвів руками Щерба.
Вона мовчки підвелася, взяла сумочку і рушила до виходу.
— То передайте, що я бажаю йому щастя.
— Зачекайте! — злякався Андрій. — Куди ж ви?
— Ну ви ж кажете, що спізнилася, — знизала плечима Алла.
— У тому розумінні, що вже не голий і не босий. За те й питимемо.
Перше, що він побачив, отямившись, — пляму світла високо угорі. Звідти ще сипалося. Протерши очі від піску, Костогриз спробував поворухнутися й одразу ж закричав від болю у гомілці. У голові знову запаморочилося. У плече щось тиснуло. Він намацав і витяг з-під себе голову Венери, а потім, зчепивши зуби і тамуючи біль, таки знайшов прийнятне положення для тіла.
У підвалі стояв морок, і світло люмінісцентних ламп, що лилося крізь пролом у підлозі його кабінету, або ж стелі сховища, кидало тіні та худо-бідно давало змогу роздивитися навсібіч. Кривлячись від болю, він оглядав стіни схову, в якому найбільшою цінністю виявилася голова скульптури, подарованої колегами. Більше не було нічого. Кам'яна підлога вкрита грубезним шаром пороху. У кутку лежав людський череп та купка кісток, які, схоже, належали одній людині. Якесь незрозуміле ганчір'я поруч із ними. Дубова балка простягалася від стіни до стіни, проте за нею також зяяла сама порожнеча.
«Було б на неї впасти — і кранти…» — подумав головлікар, мацаючи по кишенях у пошуках мобільного. Кишені чомусь виявилися не на своїх місцях, до того ж, розтягалися. Спортивний костюм! Він так і поїхав, у чому сидів, коли навіжені колеги витягли з-за шахової дошки.
Нога боліла, і Костогриз спробував знайти зручніше положення, вишпортуючи з-під себе решту шматків оголеної богині та плитки. Коли рука намацала черговий шматок, його грубий мізинець потрапив в ідеально круглий отвір і там застряг.
Клянучи власну дурну голову, Костогриз, кривлячись від болю в нозі, витягав пальця назад. Процедура тривала хвилин десять. Поверхня отвору виявилася рипатою, плитка широкою, до того ж, стиснутий у пастці палець одразу почав набрякати. Уява швидко намалювала картину, як зранку його витягують з поламаною ногою, та ще й розпухлим пальцем в отворі плитки, після чого весь шпиталь ламатиме голову над тим, з якої радості він туди його запхав.
Коли зусилля таки увінчалися успіхом, плитка знайшла місце в кишені куртки, а рука, якою він помацав під собою наостанок, несподівано витягла ще й зошит у чорній обкладинці. Костогриз тримав знахідку, не вірячи очам. В його кабінеті не було подібного зошита, отже він лежав тут раніше. Обкладинка просякла пилюкою, і, судячи з її вигляду, виробили зошит дуже давно. Подібні зошити мали студенти та старшокласники ще за часів його навчання у виші. Пописані крупним та кострубатим почерком аркуші не читалися у суцільному мороці. Скрутивши знахідку в рурочку, Костогриз запхав її до внутрішньої кишені куртки.
Гострий біль наче минув, але той тупий, що поступово розливався дедалі вище по нозі, наростав неухильно. Кричати не було сенсу. Ніхто не почує. От би вони повернулися… Могли б зробити ще одну спробу його переконати… Якби це трапилося двадцять хвилин тому, він збожеволів би від люті. Тепер же готовий був молитися, аби це сталося.
Компетентність головного лікаря в хірургічних дисциплінах залишала бажати кращого, проте несподівано згадалися якісь базові знання з військової медицини, отримані на курсах підвищення кваліфікації. Перелом великої трубчастої кістки, не важливо якої, тягне за собою втрату з судинного русла до півтора літра крові. А це загрожує гіповолемічним шоком. Плюс больовий фактор. Завтра субота. Потім неділя. Ні, дружина, звісно поцікавиться, але телефон лежить у кімнаті, а за його роботи можна несподівано пропасти з дому на невизначений час. За добу без допомоги можна померти від шоку. Усі попередження, до яких так довго залишався глухим, згадалися водночас.