Міцно заплющивши очі, він у відчаї заскреготав зубами.
Тримаючи руки в кишенях, Цекало підійшов до будинка з освітленими вікнами. Внизу біля столика з лавками його чекали.
— Ну що там? — запитала Оленка. — Розповідай.
— Нема чого доброго розповісти, — зітхнув той.
— Розповідай погане.
— А воно тобі треба? — завагався Ігор.
— Треба, не сумнівайся, — запевнила вона.
Довелося повідати про невдалий похід до Костогриза і взагалі про всі подальші сумні перспективи. Ігор сам не помітив, як захопившись, виклав усе, що накопичилось на душі.
— Ось так і закінчимо, — голос його був безрадісний. — Підемо у сімейні лікарі, якщо візьмуть. А ні — глядиш, і за кордон доведеться їхати, щоб руками на хліб заробляти. Я тут не залишуся. Не зможу дивитись, як знищать те, до чого звик, куди стільки своєї праці вклав і де був потрібний. А скарби — це так… В принципі не суттєво. Емоційний додаток до повноцінного життя. І настрій поганий, повір, аж ніяк не через них.
— Розумію, — зітхнула Оленка. — Я цього за останній рік вдома наслухалася. Майже щодня. Тож приблизно уявляю. Але впадати у відчай не варто. По-перше, може ще й зміниться щось на краще. А по-друге… Тільки не смійся. Я ще не надто досвідчена у житті і поради мої навряд чи матимуть для тебе вагу. Але гадаю, що людина справжня, гідна завжди проб'є собі шлях за будь-якої ситуації. Що поробиш, іноді доводиться витрачати зайві зусилля і долати штучні перешкоди. А по-третє… хоча, чоловікам це важче зрозуміти. Для них на першому місці робота, авторитет, значимість…
— А того, що від цього залежить їхнє благополуччя, жінки не доганяють, — відпарирував Цекало.
— А благополуччя жінки — поняття складне і полягає не лише у розмірі матеріальних благ, — пояснила Оленка.
— Це доки не настане зрілість, — зауважив Ігор, — і на зміну вітру в голові тверезі думки оселяться.
Дискусія зупинилася сама собою, оскільки здалеку долинули швидкі й важкі кроки. Вони наближалися. Почулося сопіння і скоро з темряви виринула приземкувата широка постать, зігнута під вагою того, що було у руках. Обоє замовкли. Невідомий ішов просто до них.
— Хто це? — злякано прошепотіла Оленка.
Постать зупинилася перед самою лавкою і голосом Хижняка захекано промовила:
— Так… Погнали… Задовбала мене демагогія. Як нічого не робити, то нічого й не зрушиться….
Важезну сумку Роман поставив на землю, а у руці тримав дриль із довгим свердлом.
— Звідки ти знав, що я тут? — здивувався Цекало.
— А де тобі ще бути? Ну як, ідемо?
— Куди? — розгублено запитала Оленка.
— Туди, куди жінкам зась, — пояснив Роман. — Завтра субота, післязавтра неділя. Ми його так дістали, що два дні сидитиме тихо. Усе встигнемо зробити. І на місце поставити.
— Я з вами! — вигукнула Оленка. — Будь ласка! Вам же потрібно буде, щоб хтось на шухері стояв!
— Тебе мама не пустить! — спокійно зауважив Хижняк.
— Ви не будьте такий розумний, — заявила вона. — Якщо вас упіймають, то матиме значення, що я разом із вами була, повірте.
— Може вона і має рацію, — сказав Роман. — Толкова дівчина.
— Хай іде з нами, — наважився Ігор. — Плитка у його кабінеті з широким проміжком покладена. Шви по півсантиметра мають, не менше. Візьмемо тонке і довге свердло і прозондуємо у різних місцях. Якщо Замрига готував собі доступ через верх, через комірчину для балонів, то швидко дістанемось. Якщо ж нічого немає, діри у швах потім замастимо і плитку помиємо.
— А якщо є?
— Тоді це вже не матиме значення, ти сам казав.
— Чекайте мене три хвилини, — попросила Оленка.
— Куди ти?
— Ключі візьму. У мами є від того поверху.
— Справді толкова, — хитнув головою Роман.
— Ти хоч розумієш, що ми робимо? — про всяк випадок запитав Ігор.
— Сподіваюся.
Стояла ніч, коли усі троє тихо підійшли до корпусу.
— Ну ось, — спересердя сплюнув Хижняк. — Вже посвердлили. Хай йому грець.
Вікна кабінету головного лікаря світилися здалеку, розкидаючи люмінісцентне марево на усі боки.