— До чого ти хилиш? — не зрозумів Лужний.
— А до того, що інші не мають сидіти, склавши руки. Вихідний день, між іншим. У схові дивним чином порожньо, ми це бачили на власні очі, коли його тягли. А мене, якщо ви ще пам'ятаєте, вниз до нього опускали. І місце, куди ми усі доривалися, ще відкрите і туди є доступ. І поки що усім іншим не до нього. Але довго так не буде. Я ще не встиг вам розповісти про одну річ. Там лежать чиїсь рештки. Череп і купка кісток. Шар пилюки конкретний. Під ним тверде. Я пошкрябав у різних місцях — каміння. А під ним?
— Ні хріна собі… — вражено промовив Хижняк. — І ти мовчав?!
— Я там налякався — Костогриз наш зовсім слабий був. У шоковому стані. Все-таки не чужа людина. Ось тепер тільки оговтався. І до чого я веду — людські рештки, це вже компетенція поліції, незалежно від того, чиї вони — якогось хрестоносця чи нашого сучасника. А після того, як хтось долучиться, все вилижуть і винюхають так, що нам нічого не лишиться.
— Треба лізти туди, — впевнено промовив Хижняк. — Щерба Вадима Борисовича попросить на операцію, а ми… Металошукач нам потрібен. Хтозна яке там каміння.
— Слава Богу, почав ворушити мізками, — зрадів Ігор. — Але як? Ключі у Полянської, вона усе замкнула.
— Ну так у кого з нею більший блат? — засміявся Вадим. — Тільки ж мене не «киньте» як знайдете.
— Оперуйте спокійно — не кинемо. Тим паче, якщо справді знайдемо — на всіх стане, — упевнено промовив Хижняк.
Восьма година у серпні — вже не ранок. Коли ж заповнюється розбурхана аудиторія, вже й не пахне отою ранковою свіжістю, яка ще відчувається знадвору. Цього разу конференц-зала була заповнена вщерть. Бажаючих посачкувати, яких не бракувало кожної середи, не знайшлося. Полянська одноосібно займала місце у президії, ряди ж у залі гули, наче вулик. Складалося враження, що люди, які працюють в одному закладі, не бачилися роками.
— А ви чули, чули? Кажуть, головний прийде…
— Що ти верзеш? Людина тиждень, як після операції, вдома лежить.
— Ні, начебто Полянській казав, що прийде.
— А я чув, менти наші розповідали, що оті кістки, які у новому підвалі знайшли, на судмедекспертизу возили. Казали, їм так століть вісім, не менше.
— Та що ти туману напускаєш? У мене однокурсник там працює. Вже встановили — середина минулого століття, чернець з монастиря. І залишки одягу дослідили. Замурували його брати, от і помер голодною смертю.
— А Костогриза на мотузках витягали. Але це ж подумати — нас шугав постійно, а сам…
— Ой, тільки не треба… Там же ж одна плитка зверху була покладена, трісла — і провалився.
— Еге, вірте… Он, Івана Степановича, якраз напередодні до головного викликали! А він ще більше як головний важить! Був би перший проломився.
Тихо й непомітно прослизнути до зали хірургам не вдалося. Аудиторія загула, а репліки до свіжоприбулих ставали дедалі гострішими й дотепнішими. Зрештою, Полянська підвелася, стукаючи ручкою по столу:
— Шановні колеги, давайте будемо починати.
— А головного не чекаємо? — пролунало з задніх рядів.
— Ну, ви ж усі знаєте, що Григорій Віталійович на лікарняному. Прошу, по службах, доповідайте. Порядок той, що завжди.
Та не встигла вона сісти, як за дверима почувся гуркіт. Потім двері повільно відчинилися, і з’явилася одна, а потім інша дерев'яна милиця старого зразка. Після цього головлікар намірився і, відштовхнувшись здоровою ногою, перескочив поріг. Хтось підхопився з місця, аби допомогти.
— Сам, — тільки й промовив головний, скачучи незграбно на милицях до трибуни. Одразу ж за ним з'явилася Ольга, вже без апарата, яка намагалася йти обережно, спираючись на костур. Слідом за нею увійшло ще двоє чоловіків. Один з них ніс камеру на штативі, інший мав на шиї громіздкий фотоапарат. Зал загудів. Схопившись з місця, Вересюк допоміг Ользі й посадив поруч із собою.
Костогриз дострибав на милицях до трибуни і прихилив їх до столу. Запала мертва тиша. Полянська пригнічено дивилася на нього, готуючись почути щось неординарне.
— Дозволите, Інно Сергіївно?
Вона мовчки кивнула.
— Шановні колеги, — почав Костогриз. — Я довго думав, чи варто йти сюди, щоб зробити те, що збираюся зараз. І вирішив, що варто і навіть дуже. Тому наважився і прийшов. І навіть запросив із собою кількох журналістів, серед яких представники центральної преси та телеканалу «Ера-ТВ». Тому попрошу кілька хвилин уваги, тим паче те, про що йтиметься, цікавить усіх без винятку.
Якби раптом над аудиторією пролетів комар, усі б почули його дзижчання.
— Так ось, гадаю, усі ви знаєте, що через випадкову аварію у моєму службовому кабінеті мені довелося стати першопрохідцем і відкрити нове потаємне приміщення, про яке досі ніхто не знав, проте кожен свято вірив.