— Так, брате Вінтіне, — вражено промовив Матвій.
— А зранку відведеш отця Теодозія до потаємної каплиці.
— Так, брате Вінтіне…
— І після цього сам станеш хранителем скарбів.
Зранку у монастирі дзвонили дзвони. У потаємній каплиці лежав мертвий отець Теодозій з виразом жаху на обличчі.
— Ти взагалі з глузду з’їхала? Не розумієш, що накоїла?! — Щерба волав не своїм голосом, вимахуючи руками.
— А що я мала робити, — виправдовувалася Женя, — хапати й тримати? Брат повернувся з-за кордону, вона сказала, що їде з ним…
— Який брат?! Ти що, перший день працюєш? Ти відпустила тяжко хвору! Ще й з автодорожньої аварії, кримінальний випадок! Я за неї відповідаю, а не брат!
— О… тяжку… — обурилася Женя. — Та вона вже три дні як ходить! Ви самі її водили.
— Яке твоє діло?! Тобі належить за порядком слідкувати, а не за лікуванням!
— А я слідкую! — заводилася медсестра.
— Ні хріна ти не слідкуєш! Чому не подзвонила мені?
— А я дзвонила, а ви трубки не взяли.
— А на мобільний?
— А звідки? В усій лікарні вночі жодного телефона з виходом на «міжміську»! Ви не знаєте?
— А у тебе мобільного немає? — лютував лікар.
— Мій мобільний, — не приховуючи злості, тихо і твердо відповіла Женя, — річ особиста. І гроші на ньому мої особисті. І телефонувати вам з нього, лікарю, я не зобов’язана. Особливо, з такого приводу. До речі, ось вона просила передати вам.
У сестринську заскочив Гайда:
— Що тут відбувається? Рейвах на усе відділення!
— Та ось, медсестра наша, яка вважається однією з найкращих, елементарного поняття не має!
— А ви, лікарю, напишіть докладну, нехай мене з роботи виженуть, — крізь сльози говорила Женя. — Нехай залишаються ті, хто поняття має.
— Стоп, — обірвав сварку завідувач. — Зараз заспокойтеся, а за п’ять хвилин до мене в кабінет. Там розберемося.
Зашпортавшись за поріг, Щерба прожогом вскочив до ординаторської, де не було нікого. Тремтячими грубезними пальцями роздер конверт. Там лежали гроші. Більше нічого. Сльози навернулися на очі й він спромігся лише скрушно похитати головою.
Безпородний, але доглянутий рудий пес підтюпцем біг територією між корпусами. Назустріч йому траплялися люди. На пацієнтів він просто не реагував. Стосовно ж працівників існували свої градації. Декому Бурко спромогався двічі махнути хвостом, зате біля істинних своїх шанувальників міг дозволити собі й потанцювати. Якщо ж хтось біг заклопотаний, не помічаючи навколо нічого, пес, здавалося, розумів ситуацію й не ліз із вітаннями.
Рябокінь сунув у напрямку швидкої допомоги, нахилившись вперед і дивлячись собі під ноги. Його Бурко оббіг десятою дорогою.
— Розумна істота, — зауважив Іван Степанович, старий терапевт, пенсіонер. — Міг би гавкнути, але розуміє, що потім буде непереливки.
— Що вірно, то вірно, — згодився Хижняк, який щось обговорював із Дольним, коли підійшов ветеран районної медицини.
Існує принцип — двоє можуть стояти і говорити між собою довго. Інші вітатимуться, не затримуючись. Якщо ж спілкуються троє — четвертий зупиняється і приєднується до них автоматично. Людей на центральній розвилці побільшало.
— А ось і Пилипович, — промовив Іван Степанович. — Ходи сюди, розповісиш, як тебе допитували за вікна. Кажуть, це усіх чекає. В кайданки не брали?
— Ні, але дістали — мама рідна… — вітався з усіма по черзі сантехнік.
— Ну, розкажи-розкажи…
— А що розказувати? Слідак з області був. І ще якийсь. Лякали, скільки дають за неправдиві покази.
— І скільки?
— А я вже забув. Кажу їм — нічого не пам’ятаю. Мені що — я ж не записую, коли куди цвях забиваю. Прийшов додому, сотку «махнув», і з голови вилетіло. Але ви на мене не дивіться, докторам більше дають…