Пошукавши очима щирого пенсіонера, Вересюк зробив йому знак, взяв розкручену фляжечку і допив решту, після цього знову вдався до читання.
— А тепер про те, що є для вас найголовнішим, і чого дочекатися у вас уже бракує терпцю. Упевнений, вас тепер не хвилює питання, чи одужав Іван. Куди ж усе поділося? Над цим я думав не один день. Здавалося б, дай Боже знайти, а що з ним робити, вже якось придумаю. На жаль, це так і не вдалося. Судіть самі — скористатися цим усім суто для себе я не мав жодної можливості. Насамперед, я був уже немолодий. Та й що потрібно людині у такому віці? Життя не продовжиш ні за які гроші. А реалізувати хоча б частину… Такі речі неможливо продати, принаймні так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Віддати своїм нащадкам, родичам? З яких міркувань? Вони ніколи не любили мене, не розуміли, вважали несповна розуму. Тим не менш, це мої нащадки, а володіння такою таємницею, таким багатством — смертельна небезпека. До того ж, враховуючи їхній інтелект та світогляд, отримавши багатство, вони стануть дармоїдами, що передасться і наступним моїм поколінням. Віддати державі? Тій, яка постійно кривдила мене, яка майже десять років протримала у таборах, яка і зараз являє собою скупчення нечистих на руку і розум людей? Ні. Не хотілося мені віддавати його й вам — тим, з ким пліч-о-пліч довелося прожити у цих стінах, і хто, напевно, заслуговував би на це більше, ніж інші згадані категорії. Проте, кожна людина страждає амбіціями. Не виключення і доктор Фабіровський — старий козел і маразматик. Не буду перелічувати всіх епітетів, подарованих мені вами за часи спільної праці. А хто й не вживав таких слів у силу свого виховання, сміявся з мене майже в очі, вважаючи, що мій склероз вже не дозволяє цього зрозуміти і побачити. Тепер посміюся я.
Вуха і щоки Вересюка пашіли чи то від збудження, викликаного змістом послання, чи то від кількох ковтків з чудодійної фляжечки. Набравши повітря у груди, він видав заключну частину:
— Познущаюся з вас у відповідь. Саме таким чином здалося мені найраціональніше скористатися знайденими скарбами — заховати так, що тепер вам вже точно не вдасться їх знайти, тому що геніальність секрету, який вигадав я сам, не йде у жодне порівняння із тим, на який спромоглися ченці вісімсот років тому. У ньому й полягає моя насмішка, моє знущання. Адже у такому віці не може бути нічого приємнішого за сатисфакцію, за доведення власної правоти й переваги. Тож бажаю вам успіхів, шановні колеги, у цій поважній та кропіткій праці і дай вам Боже досягти результату, про який мені стане відомо навіть на тім світі, оскільки, якщо ви знайдете монастирські скарби, мої грішні кістки одразу ж перевернуться у тій дешевій труні, на яку спромоглися усі, хто мене знав.
То ж, CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!
Шепіт, що наростав у різних кінцях зали, викликав у головного уїдливу посмішку.
— Що, шановні, знання латини, отримані будь-як за студентських років, геть-чисто вивітрилися? Ну ще б, ви ж навіть рецептів не бажаєте виписувати, як належить…