— Чого ж, — образився Іван Степанович, скрушно похитуючи у руці порожньою фляжкою. — Навіщо аж так? Навіть я ще пам'ятаю. AD VICTORIS — це означає «до перемоги».
— А CUM DOMINIS — «з Богом», — додав Хижняк.
— А ET SPERO — «та надією», — несподівано допоміг Щерба.
— Ну, молодці, —не менш жовчно констатував Костогриз. — Спільними зусиллями таки впоралися. Ви ж звикли, як з нещасним гнояком хворого привезуть — то мусите півшпиталю скликати. І тут так само — один від вуха, другий від горла…
Знову запала тиша, яка б трималася ще невідомо скільки, та Костогриз потяг до себе милиці й неквапом звівся.
— Ну, якщо так, колеги, — у повній тиші пролунав його голос, — гадаю, тепер нам можна спокійно зітхнути і запити розчарування… Звісно, тільки після закінчення робочого часу. Володимир Васильович, щоправда, це вже зробив. І почати нове життя, беручись до своїх прямих обов'язків так, як і годиться досвідченим та кваліфікованим фахівцям, якими я завжди, незважаючи ні на що, вас вважав.
— А як же і де ж він, стерво, отому усьому місце знайшов? — пролунало з якогось ряду.
— І як повиносити спромігся? — підхопив Щерба. — Скільки там того Фабіровського було? Він і води, напевно, по піввідра лише набирав!
— А може просто на місці там десь і переховав? Ви добре дивилися?
Сміх Костогриза лунав весело, хоч у ньому і проривалися жовчні нотки. Похитавши головою, він витяг носову хустку і демонстративно протер очі.
— Смію вас завірити, колеги, доктор Цекало, після того, як витяг мене на ряднині через горішню діру, обшкріб усю пилюку з каміння, а кістки, що купкою лежали у закутку, — обнюхав кожну окремо по три рази. Чи не так, Ігоре Миколайовичу? Звісно, я цього не бачив, але можу заприсягтися, що не встигли мені ще вколоти промедол і накласти шину, як поруч із ним вже був лікар Хижняк. Не будьте наївними, колеги. За два вихідних ці трударі встигли витягнути і замурувати на місце кожен камінь підлоги нововідкритого приміщення, яке ви називаєте потаємною каплицею. Невже не зрозуміло?
— Щира правда, — промовив Ігор, встаючи з місця. — Не зрозуміло інше. Як наважилися ви, Григорію Віталійовичу, принести сюди цей зошит і оприлюднити його зміст? Ви, борець із шукачами скарбів… Не вірю ні очам, ні вухам. Ви хоч розумієте, що тепер…
— Дуже добре розумію, — не дав договорити головлікар. — А вам, мій молодий колего, як завжди, згадка про міфічні скарби геть чисто відбиває не лише здоровий глузд, а й елементарну логіку. Та й іншим, бачу, також. А ви збагніть лише один, найголовніший момент! Є, щоправда, у стародавніх принцип, дійсний і за наших часів — про мертвих або добре або нічого. Але чи є серед вас хоча б хтось один, хто б сумнівався у бажанні Фабіровського познущатися з нас?
Усі мовчали.
— От і я кажу. Увесь лист витриманий у такому стилі, що сумнівів не виникає — писалося щиро і з душею, з розрахунком на ефект, який триватиме ще довго після смерті автора. А ті, хто знав Платона Аристарховича за життя, навіть не потребували такого щирого викладення, адже добре пам'ятають, на що він здатний. Отож, на меті наш покійний і незабутній колега мав одне — щоб усі ми тут присутні отримали психоз від довгих і марних пошуків того, що було майже у руках. Щоб кожен з вас мучився, наче прикутий ланцюгом, довжини якого бракує за півметра до води, аби задовольнити спрагу. Ну поворушіть мізками — який секрет найнадійніший задля того, щоб справді ніхто нічого гарантовано не знайшов?
Аудиторія кліпала очима і не здогадувалась попри бажання.
— Гаразд, — зітхнув Костогриз. — Не буду більше мучити, я ж не Фабіровський. Тим паче, у самого вже сили закінчуються. Секрет у тім, що насправді нічого немає! Жодних скарбів не існує. Надзвичайно надійний секрет для того, щоб ніхто нічого гарантовано не знайшов. Вам же ж ясно сказано, що кістки у труні самі перевернуться, якщо це станеться. Отже, статися такого не може. А найголовніший доказ… Подумайте самі. Ну! Якби там справді лежали скарби… Та навіть не скарби — нехай купка талерів. Чи втримався б покійний від найлогічнішого кроку звести вас із розуму? Уявіть, що ви тримаєте зараз у руках не лише цей зошит, а, припустімо, ще й перстень якогось лицаря, або ж золоті монети, або… Не треба багато — усього лише кілька штук! У вас би слина текла і руки трусилися. Ви б до кінця робочого дня не досиділи, хоч би я навіть заприсягся, що звільню усіх. На перерві б за лопатами побігли. І психоз, якого побажав усім вам Платон Аристархович, почався б не після довгих років марних пошуків, а ще задовго до закінчення цієї п'ятихвилинки. А не зважаючи ні на що, він таки був толковим психіатром, розбирався в людській натурі — цього ніхто не заперечить, отже, мав передбачити. І однаково не залишив у відкритому ним сховку бодай кількох зразків лише з однієї причини — каплиця була порожня. Тому і вдався до методу розвішування локшини на вухах, адже вони у вас завжди стирчать, немов локатори, у надії почути щось сенсаційне. Отже, прийміть мої співчуття, шановні колеги, з приводу масової втрати заповітних мрій, як і вітання з нагоди зникнення перспективи остаточного божевілля. Пробачте мені за перше, а вдячності за друге не потребую. За таку розв'язку варто було пожертвувати ногою. Зошит залишаю вам. Читайте. Тепер це справжня реліквія не лише нашого закладу, а й, гадаю, усієї древньої споруди, в якій він функціонує. А може й цілого Роздолу.