— А з цим, отже, все, — уточнив Хижняк.
— З цим, — зробив наголос Журбенко, — гадаю, так. Правий Костогриз. Праві оті всі історики та археологи. Усе надзвичайно логічно. І Фабіровського я надто добре пам'ятаю — в його стилі каверза. Час заспокоїтися. Ні, можна, звичайно, щось інше шукати, але це вже надто банально. Те саме, що йти грати по весіллях, коли місце у головному камерному оркестрі країни втратили. Та воно, якщо розібратися, може й на краще. Існувало б справді — хтозна, чи дісталося б саме вам. Он як зарухалися всі останнім часом. Особливо ті, кому завжди мало. Безперечно, прибрав би Моцур до рук монастирські корпуси. І нас би дійсно першими закрили. А так… Пийте чай.
— Ти на вихідних не ургентний? — перервав мовчанку Хижняк, жуючи печиво.
— Ні, — відповів Ігор.
— Давай справді на рибу вирвемось. Сто років не був. Дівчат наших візьмемо, юшку зваримо, може й з ночівлею.
— Наших — то яких? — уточнив Цекало.
— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…
— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.
— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.
— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.
У кишені в Хижняка задзвонив телефон.
— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.
Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.
— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.
— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.
Епілог
Річка тихо й спокійно котила води у напрямку Чорного моря. Вона починалася десь ген на півночі маленьким струмком і добігала сюди, незважаючи на природні перешкоди, урбаністичні явища та звичайне людське свинство, що все разом узяте намагалося протидіяти природному процесу. З півквілометра вище за течією її береги перетинав міст, збудований за бозна яких часів. Вихлюпнувшись з-під свай, вода вирувала, утворювала завороти і ховалася під крутоярами, щоб далі перейти у тихі заводі, зарослі осокою, і замулені мілководдя поміж високим очеретом.
Хижняк сидів на березі, розставивши потужну батарею з восьми закидушок, оздоблених дзвіночками, і вперто чекав на результат. Його не обходило, що за спиною горіло багаття і гомоніли люди, які були йому не чужими, тим паче, що заклики покинути цю безперспективну справу ставали дедалі наполегливіші. Дзвіночки висіли наче в мертвий штиль, і жодна серцевина не калаталася об блискучий метал, щоб сповістити про підхід потенційного улову до наживки.
Серед людей, що товклися позаду, не всі залишалися байдужими. Йому співчували й уболівали. Ольга, Оленка та Алла по черзі навідувались до берега, цікавилися результатами й довгими фарбованими нігтями витягали грубезних хробаків з банки, хоч завзятий риболов міг зробити це й сам. Остання серпнева спека повисла над водою, тиск упав і риба не бажала задовольняти веселу компанію.
— Все! — вигукнув Щерба, насилу проморгавшись від диму з шашличним ароматом. — Починаємо по-справжньому. Ромко, риби вже ніхто не хоче! Ходи сюди!
Не звертаючи анінайменшої уваги на заклики колеги, Хижняк продовжував сидіти, чекаючи на диво. Підійшов Лужний.
— Вадиме Борисовичу, покеруйте будь-ласка, щоб ми нарешті організовано почали! — попросив Журбенко, майже наїхавши своїм візком на вудлища. — Після того, як закінчилася історія зі скарбами, я не маю на нього жодного впливу!
— Підемо вже, — запрошував Вадим. — Ще довго до вечора. Почнемо, а там, дивись, і риба братиме. Я не рибалка, а знаю, що треба чекати вечірньої покльовки.