Усі миттєво обернулися, а Костогриз замовк. Хижняк стояв рачки, орудуючи ножем над трофеєм. Налитий келишок стояв у траві поруч із ним, а він вже зняв луску і закінчував потрошити.
— Що трапилось?
Розплескуючи налите, усі скупчилися навколо, а Роман, ковзаючи слизькими пальцями по нутрощах, намагався щось витяги з риб'ячого шлунка через розріз, зроблений ножем.
— Більше розріж! — підказав Цекало.
Те, що з'явилося в руці Хижняка, викликало у всіх справжній шок. Вимащена червоним слизом, на долоні лежала велика монета жовтого кольору з якимсь зображенням.
— Воно що — там було?!
— Хіба ви не бачили? — розгублено озирався Хижняк.
Підвівшись з колін, Роман витер знахідку об сорочку і перекинув на долоні. Вона матово відблискувала і була чистенькою, без болота, лише з якоюсь темною плямою на одному боці, де по колу було написано латинськими літерами. На лицьовій же стороні чітко проглядалося зображення двох лицарів, що сиділи на одному коні, боронячись одним щитом.
— Де? Що? — обертаючи колеса візка, Журбенко намагався знайти шпарину у натовпі й проштовхатися до знахідки.
— Пустіть Юрія Васильовича! — загукали усі. — Нехай подивиться, він монети збирає.
Руки Журбенка затремтіли, коли знахідка опинилася на долоні.
— Мати рідна… Це там було?!
— Ну а де ж? — розводив руками Хижняк. — Я що — придумав? Усі ж бачили!
— Що це, Юрію Васильовичу?
— Н-не знаю… — захриплим голосом проказав Журбенко. — Я… ще в жодному каталозі такої не бачив. Але… подібні траплялися. І… я, взагалі-то не ювелір, але… впевнений, що це золото. А зображення — двоє лицарів на одному коні — поширена символіка ордену тамплієрів, тобто лицарів Храму, який існував у тринадцятому столітті і якому приписують закладення нашого монастиря.
— Точно, — підтвердив Цекало. — Це символізує бідність та поміркованість в усьому — один кінь на двох, такий зміст.
— Саме так, — підтвердив Журбенко, перевертаючи монету. — Щось подібне почали чеканити збіднілі європейські феодали, які відправлялися у хрестові походи, і там, у Палестині ставали справжніми магнатами, будували свої замки, відновлювали династії… Дехто доживався і до створення власної грошової одиниці. В історії описано такі приклади. Проте, якщо знаєте, Єрусалим довго не протримався. Саладіну таки вдалося об'єднати схід і вигнати загарбників. Тому монет такого штибу було випущено зовсім небагато. Лицарі, яким вдалося повернутися додому живими, більше не чеканили власних грошей. Навпаки їх чекали бідність та немилість Папи Римського. Тому такого роду монети рідкісні й надзвичайно дорогі. Це справжній флорин, привезений з хрестового походу. Гадаю, йому років так із вісімсот, не менше. У Європі таких грошей ще не виготовляли. Бачите — на звороті щось написано? Це ж хрестоносці уперше почали штампувати на грошах девізи, схожі на ті, якими прикрашали щити, і вже потім ця звичка поширилась на Європу й аналогічні вислови уперше отримав талер — найвідоміша європейська монета, яка проіснувала у деяких країнах майже до наших часів. Ось бачите — на звороті лицарський герб… і слова! Чим же ж це заляпано? Ану прочитайте, я погано бачу.
Взявши до рук знахідку, Цекало прочитав уголос:
— CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!
— Що?! — вигукнула Ліда. — Десь я таке вже чула! Точно!
— Не десь, а на лікарняній п'ятихвилинці, з вуст Володимира Васильовича, якому було довірено читати послання Фабіровського, — похмуро зауважив Ігор.
— Підтверджую, — лаконічно промовив Вересюк. — Саме ці слова написав на закінчення звернення до нас незабутній Платон Аристархович. А означають вони, якщо пам'ятаєте — «з Богом та надією — до перемоги». Ось чого він нам побажав.
Не довго думаючи, Цекало кинувся до свого наплічника і видобув заповітний зошит, безпечно захований у дорогу шкіряну теку.
— Ти що його скрізь із собою тягаєш? — здивувався Щерба. — Може і спиш з ним?
— Ось, — пропустивши повз вуха його іронію, вказав пальцем Ігор. — Співпадає.
— Хіба можливо таке співпадіння? — не зрозуміла Ліда. — Ви ж кажете, надзвичайно рідкісна монета.
— Ще й як можливо! — не приховуючи люті, промовив Цекало. — Тому що Фабіровський справді тримав її в руках, оцю монету. Як і все інше. Тому й використав ці слова для знущання над нами. Отже, все це справді існувало.
— Існує, — виправив Щерба. — Існує!
— Тому залишається справді дивним, чому старий не підклав пару штук, аби збурити в колективі справжній фурор.
— А я знаю, — несподівано заявив на повний голос Хижняк, про якого вже всі встигли забути. — Знаю, чому! І навіть дуже добре розумію! І зараз вам розповім!