Колектив загиготів, знімаючи стрес.
— Ну то що казав? Навчи й нас.
— А де ваш тюремний жаргон, Пилиповичу? — жартував Хижняк. — Кажуть, півдня вас обробляли. Мали б уже навчитися.
— А наколок ще не маєш?
— Ось! Аякже ж…
Затерте татуювання «Марія», вочевидь ще з юнацьких років, спричинило новий вибух веселощів. Постать Рябоконя у незграбному халаті з обвислим задом одразу ж змінила напрям дискусії.
— Ну, кажуть, що через нього ці «віконні справи»…
— А чули нову фішку про Рябоконя? Оті есбеушники до завполіклінікою знаєте через що приходили? Бо він написав, що новий апарат УЗД вже продали «наліво». Приїхали, подивилися, номери звірили — усе на місці. Кажуть, чого ви цього дебіла терпите? Виженіть, бо вже набридло через нього їздити.
— Справді. Дограється наш Костогриз колись. Давно мав вигнати. Потім усі через його жалість лікті кусатимемо.
— А що, Володимире Васильовичу, — хтось спитав у психіатра Вересюка. — Ти як скажеш: може це яка патологія? Ну не має ж психічно здорова людина бути такою підлою!
Наче відчувши загальний настрій, Бурко відкрив пащу і, повернувши голову до місцевого антигероя, голосно загавкав. Відстань була великою, та Рябокінь здригнувся і зашпортався.
— Ну молодець, рудий… — засміявся Вересюк. — Не знаю. Він якось до мене не звертався. А до речі, анекдот новий про нашого Бурка чули? Мені учора розказали. Це ж на увесь Роздол фішка!
Народ збуджено загомонів.
— Зібрав якось Костогриз усіх на збори — лікарів, медсестер, санітарок — цілий колектив. Шофери, електрики — усі поприходили. Навіть рудий Бурко прийшов і голову у двері встромив — послухати, про що говоритимуть. Головний і каже — шановні колеги, біда прийшла. Медична реформа набрала розмаху — фінансування не дають, ліків, інструментів немає, хворих годувати нічим. Навіть вам на зарплату вже ні копійки не залишилось.
— І яка ж перспектива? — питає хтось із місця.
— А яка у нас може бути перспектива, — каже головний. — Он, у Бурка скоро всі смоктатимемо.
Народ загигикав, хоч і відчувалося, що це не кінець і найдотепніше попереду.
— Ну, послухали-послухали і розійшлися, — вів далі Вересюк. — Лікарі до Америки поїхали супермаркети прибирати, медсестри по італійських борделях, санітарки городів набрали… Пацієнти розбіглися, у корпусах порожньо. Тільки рудий Бурко як лежав, так і лежить біля приймального відділення. «А ти чого не йдеш?» — питають його. — «На перспективу чекаю…».
Усі так загиготіли, що аж луна пішла між стінами.
— Сумний це гумор, — зауважив нарешті Іван Степанович, протерши хусткою очі. — Усе життя пропрацював. Різне траплялося. Але уявити не міг, що з медициною отаке робитимуть. А це ж, так чи інакше, на людях відгукнеться.
— А коли тут хто про людей дбав? У нас від шевченківських часів або й раніше — ментальність відповідна існує. Хоч слова такого ще не знали, а вона вже була. Тепер кажуть — Сталін нам її насадив.
— Тим, що кажуть, головне на когось спихнути, — зітхнув Іван Степанович. — У наших генах вона. На жаль. І що старший стаєш, то більше це розумієш.
— Ось ваші основні апартаменти, — промовив завідувач, невизначено обвівши рукою кабінет. Гадаю, головний лікар вам пояснював нашу невеселу загалом ситуацію.
— Так, схожа на ту, що склалася у мене на попередньому місці, — посміхнувся Вадим. — У нас цілу міську лікарню закрили. Хворих розпихали по тих двох, що лишилися.
— А персонал? — з тривогою запитав Гайда.
— Хто куди, — знизав плечима Вадим, глянувши з цікавістю у вікно на групу працівників, яка зібралася на алейці, щось жваво обговорюючи. — Дехто залишився у реабілітаційному центрі, створеному на місці лікарні, дехто як я…
— Зрозуміло, — зітхнув завідувач. — І нас тим самим лякають. Проте, як буде насправді — хтозна. Якщо чесно — не можу цього уявити. Це ж не велике місто, де однаково, до якої міської лікарні хворого везти — три кілометра вправо чи два вліво. Тут до обласного центру усі шістдесят. А дороги які? Не вірю, що у когось рука підніметься. Це ж люди реально помиратимуть від несвоєчасного надання допомоги. Хоча, у нас все може бути. Не знаю, скільки ми ще проіснуємо, але робота є. Я вже на пенсію зібрався. Остаточно вирішив — питання кількох місяців. І Костогриз про це знає. Стримувало, що лишається тільки двоє молодих хірургів, ще доволі зелених. Намагаюся підтягнути їх. То ж, гадаю, в операційній ми вас також побачимо. Графік чергувань до кінця місяця вже складено, але, якщо бажаєте, своє завтрашнє можу вам віддати. Втягуйтеся.
— Буду вдячний, — посміхнувся Вадим, оглядаючи хірургічний кабінет поліклініки, у такому самому він працював ще на початках своєї діяльності.