Уся ця обурена та розгнівана компанія чорною хмарою насувалася на того, хто так кричуще протиставив себе колективові. Втягнувши голову в плечі, незграбно переставляючи милиці, Костогриз інстинктивно задкував до дерева.
— Натовкти б за таке… — промовив хтось позаду.
— Та ні, — озирнувся Хижняк, намагаючись розібрати, кому належить цінна думка. — Бити не будемо. Пацієнт все-таки, не личить. Але прийміть, Григорію Віталійовичу, наше… ну, словом, від усього колективу. Ви хоч розумієте, що намагалися зробити? Вкрасти у людей мрію. Навіть не для себе — просто вкрасти, щоб знищити. А мрії потрібні людям. І не має принципового значення, яке в них підґрунтя — незліченні скарби, вічне кохання чи навіть політ у космос до невідкритих планет. Це не важливо. Просто у людини повинна бути мрія як така, хоча б для того, щоб життя не здавалося сірим та буденним. І правильність цього твердження доводить те, що ви, поклавши стільки зусиль, щоб відібрати її у нас, самі ж щойно й віддали назад. Ось як розпорядилося провидіння.
Народ скупчився навколо інвалідного візка, так, що Журбенка взагалі не стало видно, не кажучи вже про зошит та монету. Натовп вирував і гомонів, назовні виривалися тільки уривки фраз.
— … і куди ж він сховав?
— …у зошиті обов'язково має бути підказка…
— …якісь «хвости», щоб потягти…
— …вивчати його життя, мав якийсь слід залишити…
— …стоп, а що з тим Іваном?! Ну, з божевільним? Хто б це міг бути…
— …а кажуть, найнадійніше ховати на самому видному…
Звук, що раптово пролунав позаду, змусив усіх повернутися. Стоячи на обох ногах, із оскаженілим обличчям, Костогриз несамовито трощив милиці об дерево.