Усе тут було, як і належить — чисто, охайно. На стерилізаційній шафі лежала купа косметичних проспектів від «Ейвон», а у кутку стояли три відра, підписаних «Для перев’язочної», «Для підвіконь», «Для кабінету». У кожному з них з одного й того самого боку через край звішувалася ганчірка, на якій нитками пришито саморобний ярлик з тканини, на якому ручкою щось було написано. Ці ярлики висіли в абсолютно однаковому положенні й на однаковій висоті від підлоги. Нахилившись, Вадим прочитав: «Ганчірка для перев’язочної», «Ганчірка для підвіконь» та «Ганчірка для кабінету» — усе відповідно, як на відрах.
— А на рахунок місцевої специфіки — тут краще за Лілю ніхто не просвітить. — Гайда рушив до дверей, — дівка кручена, але з головою.
Вона ж мало й не збила завідувача, зіткнувшись із ним на порозі.
— Заб’єш старого!
— Та який же ви старий?
Гайда лиш похитав головою.
— А вас, Вадиме Борисовичу, з першим пацієнтом. На жаль, пацієнткою.
— Чому на жаль? — не зрозумів Лужний.
— А у нас кажуть — першим мужик має бути, — пояснила медсестра. — Та й дама… Самі побачите. Якась алкоголічка.
— Ну, ми не приватна клініка, — зітхнув лікар, — кличте.
Жінка, що увійшла, не була старою, проте подертий несвіжий одяг, недоглянуте волосся та мішки під очима створювали неприємне враження.
— Живіт кілька днів поболює, — промовила вона з порога.
— Будь-ласка, отут лягайте, показуйте, — запропонував Вадим. — А де ваша картка?
— А я не місцева, — відповіла жінка. — Не маю.
Він відіслав Лілю заводити картку, а сам оглядав пацієнтку.
— У мене це… з грошима трохи напряжно, — промовила вона. — А скільки вам треба заплатити?
— Поки що ніде не написано, скільки, — віджартувався Вадим. — Міністр ще прейскурант не затвердив. Ось тут болить?
— Так.
— Алкоголь вживаєте?
— Буває.
— Десь працюєте?
— Зараз ніде. Але можу заплатити, якщо треба. Скажіть, скільки?
— Нічого серйозного, на перший погляд, — відповів лікар. — Зробимо аналізи, УЗД, до завтра но-шпу поп’єте і прийдете з результатом.
Розминувшись з неприємною пацієнткою, Ліля поклала картку на стіл:
— Взагалі-то, лікарю, у нас хворі самі ходять по картки.
— Я так і зрозумів, — засміявся Вадим. — А ще зрозумів, що медсестри виконують прохання лікарів, навіть якщо не зовсім згідні.
— Ну, не усі, звичайно, — засміялася вона, — і далеко не всіх лікарів. Тільки тих, кого поважають. Хай йому грець — це ж треба, щоб з таких пацієнтів починати!
— Що поробиш — неприємного у нашій роботі не бракує, — знизав плечима Вадим. — Кому не подобається — може їхати до Америки.
— Чому саме до Америки? — не зрозуміла медсестра.
— Так, до слова. Там, де я працював, багато за останній час виїхало. А у вас?
— Наші більше до європейських країн втікають. Італія, Португалія. Я й сама не раз думала.
— Ну, вам ніяк не можна, — серйозно зауважив Лужний. — Вас одразу схоплять і у сексуальне рабство!
— Що?! — скинулася вона. — А тут не рабство?! За ці копійки, ще й кожен день тебе і у хвіст і в гриву! І лякають день і ніч, що позакривають скоро усе. Та хай би швидше позакривали. Хай би ця країна вже розвалилася нарешті, та порозлазилися б по світі десь межи люди, бо сил немає на те дивитися!
— Ну, не так уже все й похмуро, — засміявся Вадим. — Наші, хто туди поїхав, кажуть, там своїх проблем до біса. А з ваших працівників до Штатів узагалі ніхто не їздив?
— Чого ж… Труш, наприклад. «Вась-Вась». Це інженер по ТБ. Він їздив нещодавно, але невдало. Назад повернувся.
— Чому? — пожвавився Вадим.
— Кажуть, щось не склалося у нього.
— Як не склалося? — вчепився лікар. — Це ж купа грошей на вітер! І що — усе пропало?
— Не знаю, — звела очі до неба вона. — Вадиме Борисовичу, — навколо стільки цікавих чоловіків, а ви хочете, щоб я Трушем переймалася!
— Гаразд, переконали, — згодився Вадим, знову оглядаючи кабінет. — А поясни-но мені, дівчино, що оце за диво?
— Як — що? — здивувалася вона. — За інструкцією у хірургічному підрозділі для прибирання кожен бокс має свою ганчірку і своє відро. Тим, що для перев’язочної, наприклад, кабінет вже не миється. Хіба у вас не так було?
— Це я знаю, — посміхнувся Вадим. — А підписувати ганчір’я навіщо — у тебе що, склероз?
— А це не для мене, — єхидно посміхнулася медсестра. — Для перевірок. Так вимагають. Приїдуть, а якщо ганчір’я не підписане, вже чіпляються. Хіба ж не ясно?