— Інше не зрозуміло, — не заспокоювався Лужний. — Якщо взяти і помити зараз цією ганчіркою підлогу, то напис на ярлику зітреться — ти ж його ручкою писала. Та й сам ярлик з якоїсь серветки зроблений — узагалі розлізеться.
— Та хто ж нею митиме? — остовпіла Ліля. — Мити — он, у кладовці заховане. А це виключно для комісій. Бачите, які відра блискучі? Приїдуть, подивляться — кожна шмата підписана, отже усе гаразд. Ви що, з Америки приїхали?
— Уяви собі, з неї. А таких думок, як у мене, у них що — не виникає? — здивувався Лужний. — Вони не розуміють, що якби оцим насправді користуватися, то щораз наново пришивати і підписувати доведеться, а оскільки миють тричі на день, це лише «виставка».
— Вадиме Борисовичу… — закотила очі медсестра. — Добре, що такі як ви не йдуть у чиновники. Ми б з вами точно загнулися. А з тими ще якось можна жити. Та ж ціла країна за принципами нашої перев’язочної живе, а ви, такий досвідчений доктор, дивуєтесь. Сподіваюся, не змусите санітарку щораз цими ганчірками підлогу мити, а мене — пришивати?
— Не бійся, не змушу… — скрушно похитав головою Вадим.
Пригладивши рукою волосся, Ігор взявся за клямку дверей кабінету заступниці головного лікаря. Післяобідній час налаштовував на перспективу вирішення питань «малою кров’ю». До обіду та, кого усі позаочі називали Горгоною, мала б свою енергію вже витратити, насварити тих, кого належить, випити кави і заспокоїтись. Тричі постукавши, він переступив поріг.
Полянська справді перебувала у доброму гуморі, п’ючи каву з якоюсь дівчиною.
— Пробачте, якщо невчасно, — промовив Цекало. — Я лиш приніс папери.
Він поклав їх на край столу, а сам рушив до виходу.
— Заходьте-заходьте, Ігоре Миколайовичу. Ми з донькою саме каву п’ємо. Це Оленка. А це Ігор Миколайович, хірург. Оленка перший курс закінчує, хоче до нас на практику.
Дівчина ніяково підвелася, наміряючись простягнути руку, та слова лікаря змусили її вчасно стриматися.
— Дякую, Інно Сергіївно, але мабуть я не маю достатньо заслуг, аби знайомитися з вашою донькою. Пробачте ще раз.
— Та годі вам! — засміялася Полянська. — Не лякайте мені дівчинку. Ігор Миколайович так жартує. Сідайте з нами.
— Ні, що ви. На це я тим паче не заслуговую.
Рука його рішуче обхопила клямку.
— Ну, хоч цукерок візьміть! Стійте ж! А що це ви принесли?
— Звіт, — знизав плечима Цекало. — Квартальний. Тепер вже з реальними цифрами. Усе по документації вирахувано. Замість того, що «зі стелі».
— А… хіба я казала? — здивувалася Полянська.
— Та ні. Ви просто через нього звинуватили мене у непорядності. Хоч для вас не має особливого значення, зняті цифри «зі стелі», чи я втратив чотири години, перебираючи картки. Пробачте.
— Бачила, яка у нас молодь? — обурено похитала головою Полянська, коли двері за ним зачинилися. — Гонор зашкалює…
— А мені здається, це відчуття власної гідності, — невпевнено промовила дівчина.
У кабінеті не було нікого, і Вадим міг вільно говорити по телефону.
— Олено Валеріївно, я, напевно, вам вже набрид.
— Та ні, що там у вас?
— Олено Валеріївно, дорогенька, а може щось іще можна придумати, щоб якось просунути справу? Лікарня велика. Ну, хоч якось звузити коло пошуків…
— Вадиме Борисовичу, справа в тім, що можливості обладнання, на якому я працюю, обмежені. Можу лише підтвердити, що об’єкт ваших пошуків ще там. Дуже близько біля вас. Та й взагалі… Я вже казала, те, що ми робимо, незаконно. Я не можу займатися цим на очах у всіх. Ну, ви повинні розуміти!
— Розумію, — зітхнув Вадим. — Шкода. Все рівно, дуже дякую.
Та сама алкоголічка увійшла до кабінету слідом за медсестрою.
— Будь ласка, лікарю. Ось аналізи. Ось УЗД. Вона тут заблукала і якби не я, то на станцію переливання зайшла б.
— Прекрасно, — бурмотів Лужний, продивляючись результати. — І ще, про всяк випадок, ЕКГ. На тому кінці коридора. Тут уже не заблукаєте.
— Як я таких не терплю… — похитала головою Ліля.
— Ви знаєте… ось таких, — він зробив наголос, — і я не виношу. Ще більше аніж ви.
— То відправте її до терапевтів! — запропонувала медсестра. — Самі ж казали, що «наших» болячок немає.
— Відправимо, — пообіцяв Вадим. — Та біс із нею. Краще подивися, яку я з інтернету заставку скачав. Як тобі?
Побачивши картинку на екрані його мобільного, медсестра аж заплескала у долоні.
— І я таку хочу! Боже, яке диво!
— Давай свій телефон, перекину. А ти будь неподалік неї, коли їй кардіограму робитимуть. Тільки щоб вона не бачила. Потім поясню для чого.