— Вересюк. Володимир Васильович. Це я до того, що уперше стикаємось. Мій клієнт. Сильно?
— Дуже приємно. Лужний, Вадим. Не те щоб сильно, але завзято. Під сотню швів. Взяв лезо і почав по собі писати.
— Четвертий раз, — додав Вересюк. — Та, власне, ви бачили на ньому. Але завжди так, щоб не дай Боже, на смерть не зарізатись. Знає свою справу. Він зараз у якому стані? До диспансеру можна відправляти?
— Гадаю, можна. Рани справді не глибокі, крововтрата мінімальна. Усе зашито. А от душевний стан — це жах.
— Тепер головне — зняти загострення, — погодився Вересюк. — Іду домовлятися за машину. Якщо не погордуєте занести мені виписку, пригощу кавою.
Хвилин за десять Вадим вже заходив до кабінету номер 13.
— Слава Богу, поїхав, — зітхнув новий колега. — І так постійно. Ще Фабіровський з ним мучився.
— Фабіровський — це хто? — не зрозумів гість.
— О-о… — розплився у щирій посмішці Вересюк, — скажу так, щоб краще зрозуміли. Увесь цей шпиталь на сорок дев’ять відсотків це — Фабіровський. І лише на два відсотки — усі ми. Легендарна особа. Мій попередник. Психіатр з великої літери, ще старої закваски.
— На пенсії?
— Помер, — похитав головою Вересюк. — Протягом останніх років пив безбожно, не просихав. Сидів ще за Сталіна.
— Репресований?
— Ну, не зовсім, — господар витяг чашки і налив каву. — Політика та ідеологія ніколи його не турбували. Інші мав заскоки. Бери цукерки, пригощайся. Власне, якщо цікавить, можу дати книжечку, але з поверненням. Їх ще кілька лишилося. Цю мару він ініціював. За щось подібне, гадаю, свого часу і до «батька народів» у немилість впав.
Витягши зі столу стару затерту книжку хтозна якого року видання, Вересюк простяг йому. Вадим здивовано на неї подивився.
— Знаєш, дивно, але останнім часом мені дають читати виключно такі книжки. «Привиди безіменного замку». Гадав, детектив. Я їх люблю страшенно. А виявилася якась маячня божевільного… До речі, а ще сорок дев’ять відсотків — це що?
— А от це і є те, що ти маячнею назвав, — багатозначно посміхнувся Вересюк. — У нас тут скарбами та привидами багато хто переймається. Ти ще не обдивився, не знаєш. Лікарня розміщується у старих будівлях монастиря. Зверни увагу — багато що старовину нагадує. Стіни криві, стелі високі, підвали — взагалі мовчу. А раніше усе це мало зовсім інший вигляд. Монастир заклали у хтозна-якім столітті лицарі-нормани, збираючись у хрестовий похід. Гійом де Шалон, наближений магістра, вважається його засновником. Принаймні, так пишуть. А потім кого тільки не було — і угорці, і Наполеон, і радянська влада… До речі, відомі люди бували! Наприклад, французький хірург Ларрей. Особистий лікар Наполеона. Чув, напевно?
— Звісно, навіть симптом Ларрея у клінічній медицині існує. Не пам’ятаю, що він означає.
— Ну ось. А за часів панування Польщі тут було створено притулок, де лікували. Спочатку ченці, як уміли, потім магнати Потоцькі облаштували лікарню для бідних. А після революції ченців розігнали і всі приміщення віддали під лікарню. Ось така історія. І хай би хто тут у різні часи ошивався — усі завжди скарби шукали. Ті, що від хрестоносців мали залишитись. І досі шукають. За стільки століть усе не один раз перекопано. Дотепер повно навіжених. Ось — яскравий приклад. Розумний і поважний чоловік був, а переймався цим по-серйозному.
— А насправді, отже, нічого немає, — уточнив Лужний.
— А де йому взятися? Каменя на камені вже не залишилося у тому вигляді, як хрестоносці поклали. Німці під час окупації тут теж розкопки вели! А потім усіх, хто працював, розстріляли. А головний закон людської натури який? У казку вірити, у бажане. Це я тобі як фахівець кажу. Ось — не вірить людина у казки і чим закінчує? Вени собі ріже, ти щойно бачив. Це патологія. А нормальний повинен вірити. От вони й вірять.
— Цікаво, — згодився Вадим. — А ти, отже, не віриш…
— А я, — Вересюк хитро помахав пальцем, — інша категорія. Психіатр. А нормальний психіатр завжди схиблений на свій копил.
— Прикольна теорія, — посміхнувся Вадим. — Стоп, чого це я такий тормознутий? Який тираж книжки?
— Не знаю, — розгубився Вересюк. — Не цікавився. Тут у столі після його смерті з десяток лишилося. Спадок, блін… Я взагалі дивуюся, що за тих часів таке видали. А до чого це ти?
— До того, що книжка рідкісна, а мені пропонують її удруге за тиждень.
— А перший раз де? — поцікавився Вересюк.
— У Нью-Йорку.
— Де?!
— В Америці. У Штатах.
— Ні фіга собі. А як ти там опинився?
— Довга історія, — ухилився Лужний. — А прізвище Стихар тобі нічого не говорить? Олег Стихар.