— Ще б пак, — вигукнув господар кабінету з нещасливим номером, — це окуліст наш. Колишній. Якраз туди і втік. Назовсім. І це ж треба, щоб ви там здибались? Ото вже тісний світ…
— Не втік, — похмуро зауважив Вадим. — Скоро повернеться. А може вже тут.
Ключ прокрутився у замку і Костогриз переступив поріг власної хати. Було чути як десь у кімнаті працює телевізор, а дружина розмовляє по телефону. Скинувши черевики та куртку, він посунув на кухню. Розмова зі слідчим, яка відбулася півгодини тому, досі не виходила з голови.
— Гадаю, вам належить зайняти вичікувальну позицію, — стояв на своєму Валігура. — Зараз усе залежить від того, чию сторону триматиме ваше управління. Якщо не стане на бік родичів померлого, то можна далі шукати зачіпки.
— А якщо стане? Померлий не будь-хто…
— Тоді єдиний вихід той, що ви пропонуєте. І тоді ви більше не головний лікар.
— А що з тим нічним дзвінком?
— Абонент не з числа контрактних, отже імені його довідатись не можемо. Але перебуває в даний час у місті. Це все, що нам вдалося встановити. Я не можу отримати санкцію від прокурора для визначення його через мобільного оператора. От якщо вам доведеться заявити, що укривали Замригу від неприємностей, то ця версія буде прийнята слідством і прокурор дасть санкцію. А тим часом…
— А тим часом я місця собі не знаходжу. І що ви порадите робити?
Саме цієї миті у кишені слідчого озвався мобільний. За скупими репліками вдалося зрозуміти лиш одне — щось сталося, причому екстраординарне. Розмова не була довгою, а ховаючи телефон, Валігура вже на ходу повернувся до нього:
— Григорію Віталійовичу! Пораджу поки що лише таке: йдіть на обід і пообідайте по-людськи. І сто грам випийте. Обов’язково. А там, дасть Бог, щось зрушиться на краще. Не хочу казати наперед, доки сам не переконаюсь, але схоже, у справі Замриги відкриваються нові факти і назрівають зміни.
Малі влетіли до кухні, наче вихор.
— Дідо! Дідо прийшов!
— Рано ти сьогодні, — зауважила онука. — Повітряних кульок не купив?
— Бачу, що рано, — невдоволено буркотнув собі під ніс головлікар, дивлячись на плиту. — Їсти ще немає. Напевно, бабуся дуже зайнята?
— Телевізор дивиться, — доповів менший. — І по телефону розмовляє.
Діти побігли назад, а Костогриз таки знайшов те, що хотів. На підвіконні за фіранкою на дощечці лежали зліплені пельмені.
— Дивитися телевізор — дуже поважне заняття… Але пельмені все-таки зліпила… криві, щоправда, напевно, одним оком серіал дивилася.
Кинувши їх до каструлі з окропом, він витяг з холодильника почату пляшку горілки і зачинився у ванній подалі від жінчиних очей.
Коли Вадим повернувся до кабінету, на Ліліному місці сидів її син Сергійко.
— О, ти знову тут? — здивувався лікар. — Що сталося?
— Нічого важливого, — ображено відповів той. — А де мама?
— Хлорку пішла отримувати. А що ти хотів?
— Морозива.
— На, піди купи собі, — Вадим простяг йому гроші. — А заразом пограйся у сищика. Бачиш, жінка біля входу?
— Еге, ви її лікуєте, — відповів кмітливий малий.
— Ото глянь, куди вона піде.
— А навіщо вам? — не зрозумів той.
— Вона режим порушує, — пояснив Лужний. — Пиво п’є і курить. Так мені здається. А каже, що ні.
— Зрозумів! — скочив на ноги Сергійко. — Ми з хлопцями її не загубимо!
Крики у будинку головного лікаря могли сягнути території шпиталю, хоч той і знаходився на великій відстані.
— Ні, ну це нахабство! — волав Костогриз. — Совість би мали! Я цілий день працюю, у мене там бозна що робиться, а вони вдома сидять, день і ніч біля «ящика», то ще й з-під носа пельмені поцупили! Ні, щоб приготувати, на стіл поставити…
На крик прибігла дружина. Увесь червоний, він стояв з ополоником над киплячою каструлею і марно намагався виловити звідти бодай один пельмень. Обличчя головлікаря мало обурений і водночас безпомічний вираз.
— Чого ти волаєш? Що сталося?
— Ну, вибач, що заважаю телевізор дивитися, — не міг заспокоїтися той. — Я вже не кажу, що на кухні порожньо. Один раз на обід вирвався! То однаково мали пельмені з рота видерти!
— Які пельмені? — не зрозуміла жінка.
— Звичайні, домашні, ліплені! Криві, наче п’яний наліпив! Як ще тобі пояснити? Та я вам останнє готовий віддати! Але сьогодні…
— Я взагалі не розумію, про що ти, — знизала плечима дружина. — Це, напевно, Мартуся для Віктора ліпила. Я навіть не знала. Може він і забрав. Вона ще не навчилася як слід, того й криві.
На сварку прибігли онуки.