— І що ви скажете, Вадиме Борисовичу? — почав Труш.
— Привозьте, будемо лікувати, — розвів той руками. — Усе, що в наших силах.
— Та я розумію, але питання в іншому, — намагався зазирнути в очі інженер, — Що головному скажете?
— А що тут казати? — не зрозумів Лужний. — Захворювання є, і не одне. Ваша мама — хронічна хвора. Усе це накопичувалося протягом років і не лікувалося.
— Ну то ви скажіть, що вона у тяжкому стані! — насідав Труш. — А я у боргу не лишуся.
— Як же я скажу? — засміявся Вадим. — Вона ж почувається цілком задовільно. І житиме ще довго, навіть якщо лікуватися не схоче. А у вас із головним якісь тертя і як лікар він цілком компетентний. Схоче — сам перевірить.
— Та немає ніякого тертя, — клявся Вас-Вась. — Просто впертий Костогриз. Як вже сказав що — потім назад ніяк. Синдром начальника. Знаєте, як було? Я у Штати намилився. Назовсім. Мама спочатку наче нічого, а щойно поїхав — панікувати почала. Саму, хвору покинув. У такому дусі. Що робити? Мама все-таки. Повернувся.
— Тобто, ви хочете сказати, — з явною недовірою перепитав Лужний, — що вже виїхали до Сполучених Штатів, а потім свідомо повернулися? І що вам ніде не обламалося, ніде не завернули?
— Саме так! — зрадів той. — А головний не вірить. — Вважає, що у мене там щось не склеїлося і я намагатимуся знов.
— Загалом, важко повірити. Ви ж знали, на що йдете. І маму надовго залишали. І грошей купу витратили. Я сам колись намагався, то ж розумію, — зауважив Вадим. — Дійсно, не схоже на правду.
— Вадиме Борисовичу, які витрати? — не зрозумів Труш, — У мене дядько рідний там! Від нього виклик був, реальний, не підроблений. Ну, півтори «штуки» на квитки туди й назад, не заперечую. Знову ж таки дядько майже усе заспонсорував. То ж витрат мінімум. Просто прикро, що вже настроївся — і знов у рідне болото.
— Тобто, ви хочете сказати, що з жодними підприємцями, які влаштовують еміграцію громадян, ви стосунків не мали, — думав про своє Вадим.
— Та кажу ж вам — дядько рідний… На біса мені якісь шахраї?
— Ну, гаразд, — наважився лікар. — Але послуга за послугу. Ви можете показати мені свій мобільний от просто зараз? І щоб я у ньому поколупався.
— Та які проблеми? Узагалі можу подарувати. Я звідти штук п’ять привіз.
Узявши телефон, Вадим проробляв з ним ті самі операції, що й з мобілкою своєї медсестри.
— А ви скажіть — що вас цікавить, — скрадливо шепотів Вась-Вась. — Може так підкажу?
— Ну якби не було дядька, до кого б звернулися? Яким би шляхом йшли?
— Навіть не знаю, — розгубився інженер. — Шукав би. Людей питав, які збираються туди. Або родичів тих, хто раніше встиг виїхати. Скільки того Нижнього? Усім все відомо. Он, Стихар наш поїхав. Напевно, у нього б також питав. А швидше за все, така ідея мені взагалі б на думку не спала, якби не дядько. На усе ж готове їхав! А з нуля — це наважитись потрібно. До речі, окуліста нашого, кажуть, «кинули» з поїздкою. І тепер головний його, як і мене, назад брати не хоче. То Стихар збирається приватну практику відкривати. Ось у цьому підвальчику, до речі.
Машина вже їхала по території. Телефон Вадима засигналив у кишені. Витягши його, лікар не схотів говорити у присутності Труша.
— Вадиме Борисовичу, ну ми зрозуміли одне одного?
— Так, не хвилюйтеся, — відповів той, прямуючи до підвалу, на який вказав інженер.
— Молоді люди, — пояснювала Полянська. — Все-таки це питання у компетенції головного лікаря. Я не маю права вирішувати.
— Та ж він давно згодився, — доводив Хижняк. — А у нас саме спонсор намалювався. Он — Ігор Миколайович підприємця оперував. Ви ж розумієте, як воно — піде і забуде про обіцянки. А зараз усе дає — і цемент, і шпаклівку. Момент сприятливий, не можна згаяти. А головний нікого не приймає, усіх до вас відправляє.
— Ото ж бо… — зітхнула Полянська. — А через що? Один вже дошукався спонсорів. Тепер замучимось по прокуратурах бігати. Ви ж знаєте про історію з вікнами?
— Чули, — закивали обоє. — Але це інша справа. Жодних документів, угод. Дає чоловік матеріали і все. А ми робимо своїми руками. У вільний від роботи час. Та ви подумайте, Інно Сергіївно, — повно ж молоді у шпиталі, багато хто схоче увечері здоров’я поправити.
— Та й для вас, — хитро посміхнувся Хижняк. — Гадаю, ці питання аж ніяк не на третьому плані. Фітнес також буде.
— Та ну вас! — замахала руками Полянська. — Вмієте підлизатися до жінки.
— Чого ж, — похмуро промовив Цекало. — Не тільки. Ще й про лікарню думаємо. У робочий час приміщення могло б працювати як кабінет лікувальної фізкультури. Що — погано?