Витягши телефон, вона набрала Костогриза.
— Григорію Віталійовичу, пробачте. То віддавати молоді колишній медсклад під спортзал? Ну, сіли на голову і все. Так. Зрозуміло. Все, працюйте, спортсмени. Але у неробочий час.
— Дякуємо! — розцвів Хижняк.
— А якби я конкретизувала головному, Ігоре Миколайовичу, хто саме просить приміщення, гадаю, він добре б іще подумав. То ж робіть висновки.
— Чого ж, можете передзвонити і конкретизувати, — в’їдливо зауважив Цекало.
Полянська лише охнула.
— Він жартує, Інно Сергіївно, — замахав руками Хижняк. — Пробачте! Усе, ми пішли. Дякуємо. На відкриття зі стрічкою та шампанським запросимо.
— Ідіть до біса, не діставайте…
— Дурний чи що? — штовхнув колегу Хижняк, щойно зачинив за собою двері. — Чого заводиш її? Нормальна ж баба!
«Більш аніж…» — глибоко зітхнув подумки той.
Іванов та Петров вийшли з приміщення Нижньороздольської районної прокуратури і закурили. Нижчий за чином Петров тримав під пахвою чорну шкіряну теку, де лежав один-єдиний папірець, отриманий від місцевого слідчого Валігури, що він його склав на їхню вимогу. Це був список хворих, що лікувалися у хірургічному відділенні Нижньороздольської районної лікарні у грудні та січні. Докуривши, обоє борців з корупцією сіли у «фольксваген» і рушили розбитою дорогою, завертаючи у бік села.
Насилу відшукавши потрібне подвір’я, вони попрямували до хатини, старанно переступаючи через баюри і затуляючи носи від запаху, який встигли призабути. Той, хто їх так цікавив, не мав змоги вийти надвір, тому довелося зайти до літньої кухні, де в баняку варилося для свиней, і запах від бараболяного лушпиння змішувався із запахом застояної сечі від дідових штанів.
— Зубик Степан Іванович? — старший витяг посвідчення. — Нам треба взяти у вас покази по справі номер чотириста п’ятдесят два дріб вісімнадцять. Ви перебували на лікуванні у хірургічному відділенні Нижньороздольської райлікарні у грудні минулого року?
— Може й був… — знизав плечима ще не дуже старий дід, набряклі ноги якого, наче колоди, лежали на ліжку.
— Тобто, ви не пам’ятаєте?
— Лежав узимі, — повторив той, — а коли — не згадаю.
— А ми точно знаємо, коли, — втрутився інший. — Ось, згідно цієї довідки вашої районної прокуратури ви перебували у відділенні з вісімнадцятого по тридцяте грудня. На самий Новий рік вас виписали.
— А чого прокуратура таку довідку дає? — здивувався чоловік. — Я що — вкрав там щось?
— Ні, ви не вкрали, — заспокоїв перший. — Але дехто — не виключено, і вам доведеться бути свідком. А неправдиві свідчення згідно статті…
— Так, — з’явилася позаду розбитна невістка старого. — Ви що, лякати його прийшли? Тут є кого лякати? Совість маєте?
— Нікого ми не лякаємо, жіночко, просто пояснюємо права та обов’язки громадян, — сказав той, хто був Івановим. — І нам треба з’ясувати, коли у лікарні міняли вікна — ще у грудні чи вже у січні.
— А нам не однаково? — завелася господиня. — Добре, що поміняли. Вони ж розсипалися. У чому річ?
— Проводиться слідство, — знову втрутився другий. — І ваш обов’язок дати правдиві свідчення. Ви ж відвідували свекра? От і згадайте, чи вже виймали старі вікна і ставили нові, чи може ще не почали.
— Ви знущаєтеся, шановні? Я таке маю пам’ятати? — обурилася жінка. — Цілими днями зранку до вечора кручуся, кінці з кінцями звести не можу. Власні проблеми у голові не вміщаються, а ви хочете, щоб я про чужі минулорічні пам’ятала? Дайте спокій! Ніде підписуватися не буду. А якби усі громадянський обов’язок виконували як належить, їх би ще двадцять років тому поміняли. Залиште нас, шановні, бо мені старого перестеляти треба.
Вояж тривав до самого обіду. Результати скрізь були однакові: побачивши посвідчення, люди насторожувалися, а почувши, про що йдеться, одразу посилалися на провали у пам’яті подалі від гріха. Підписати вдалося лише два протокола, в одному з яких авторство належало бабі Парані, яка згоджувалася взагалі з усім, а поставлена закарлючка мало скидалася на підпис.
— Другого такого самого вона точно не поставить, — зауважив молодший.
— Ховай поки що, — похмуро наказав старший.
З кожною годиною їхнє роздратування зростало, як і кількість багнюки у салоні автівки.
Двері, за якими мала невдовзі початися приватна практика окуліста, виявилися зачиненими. Вадим прислухався. Десь усередині щось загуло, затріщало, а потім почулися удари по каменю. Схоже, окуліст власними силами здійснював ремонт. Телефон знову нагадав про себе. Побачивши номер, Вадим сплюнув спересердя, проте таки натис кнопку відповіді.