— Слухаю.
— Привіт.
— І вам привіт. Хто це?
— Упс-с… — здавалося, на тому кінці відібрало мову. — Ти що, не пізнаєш? Алла.
— Ти б ще за десять років задзвонила, а потім дивувалася…
— Сподіваюся, я тебе ні від чого важливого не відірвала? — як ні в чому не бувало, запитала вона.
— Вже третій день телефонуєш, аби це з'ясувати? — не зрозумів Вадим.
— М-м… Не лише. Як твої справи?
— Нормально.
— І усе? — здивувалася вона. — Нічого не хочеш мені розповісти? Ну, гаразд. А мої як, також не спитаєш?
— Я і так знаю. Сьогодні була на дні народження. Або на роботі привід намалювався. Доза спиртного виявилася достатньою, щоб зателефонувати мені.
— Ну, звісно. Я ж лише як вип’ю, тебе згадую.
— Бачиш, усе з’ясували. То про що говорити?
— Ні, — зірвалася Алла, — це ти так думаєш! І постійно мене ображаєш.
— Ображаю? — здивувався Вадим. — Та я тебе взагалі не чіпав. Це ти дзвониш. Ну як же, за твоїм розкладом час вже зустрічатися, місяць минув. Пора. Тільки я за незрозумілими розкладами не живу і речі лише своїми іменами називаю. Інакше не вмію.
— Зрозуміло, — зітхнула вона. — Помінялася ситуація. Раніше ти за мною бігав, а тепер має бути навпаки. Так? Я хочу зустрітися. Ти можеш завтра?
— Ні.
— Не хочеш?
— Навіть якби й схотів, до завтра не встигну.
— Не зрозуміла, — здивувалася Алла, — тебе що, немає у місті? А де ти?
— Далеко. У чорта на задвірках. Навіть у Штатах вже встиг побувати. Напевно, якби помер, ти також не одразу б довідалася. У крайньому випадку, до того дня, поки тобі не припече. Як от сьогодні. Ми ж зустрічаємось лише тоді, коли це тобі потрібно.
— А якщо мені справді, як ти кажеш, припекло? — не здавалася вона.
— То вийди на вулицю, підморгни — одразу черга вишикується. Ще й вибір буде. Ти ж в нас модель. Ну, давай, удачі.
Та за якусь хвилину телефон наче сам попросився до рук. Відшукавши номер останнього виклику, Вадим надовго застиг на місці. Потім стер номер і сховав телефон. Бажання йти до підвалу, де мав працювати Стихар, розвіялось.
Гайда катастрофічно запізнювався. Квартальний звіт не складався так, як потрібно. Нова форма звіту була спущена згори у такому вигляді вперше. Хто і для чого таке вигадав, — можна було лише здогадуватись. Один з показників узагалі не вписувався у здоровий глузд. Гайда спробував спочатку так, як менше рахувати. Коли ж кінцеві цифри не зійшлися, спробував як довше. Однаково у кінці виходила нісенітниця. А звіт мав зійтися як по вертикалі, так і по горизонталі, наче кросворд.
— Ну що, Миколо Прокоповичу, може братимемо хворого до операційної? — заглянув Хижняк.
— Романе… — зосереджено промовив шеф, не піднімаючи голови. — А що твій друг Цекало робить?
— Історії пише, — відповів той.
— То бери його і оперуйте. У мене тут повний завал. А назавтра звіт має бути в управлінні.
Зрозумівши, що завідувач так і не відірветься від паперів, Хижняк обережно зачинив двері.
— Якщо треба буде — прийду поможу, — прозвучало навздогін.
Гайда потягнувся до телефона і подзвонив до головного хірурга обласного управління.
— Вітаю, Борисе Петровичу, прошу роз’яснення. У новій формі звіту тепер вимагається окремо рахувати хворих з травмами внутрішніх органів. Спочатку з легкими травмами, а потім з травмами окремих органів, так, ніби травми цих усіх органів не можуть бути легкими. Я і так, і сяк підраховував — дурня якась виходить.
— Зараз сяду, покумекаю, — відповів обласний. — Ще руки не дійшли. Двоє завідувачів вже телефонували, ви не перший. Наверху чиїйсь «дитині», як годиться, дисертацію по травмах роблять, от і ввели у звіт нові таблиці. Ви ж знаєте, як воно у нас буває.
— Зрозуміло, — пробурмотів Гайда, вдягаючи маску.
Хворий у Хижняка був складний, тому не завадило б зазирнути до операційної й допомогти бодай порадою. Та до оперблоку дійти не вдалося. У дверях на вході тупцювали двоє незнайомців. Третього, що з’явився позад них, завідувач колись бачив у районній прокуратурі. «Далі за Огура діставатимуть», — майнула думка.
— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — привітався один, простягаючи посвідчення. — Рейд проводимо.
— Який іще рейд? — не зрозумів Гайда.
— Ви знаєте про нещодавно прийнятий закон щодо заборони реклами виробників фармацевтичних препаратів у державних лікувальних закладах?
— Щось таке чув, — знизав плечима завідувач. — А нам що до цього? Ми нікого не рекламуємо. Я, принаймні, так точно.