— А це що? — хитро посміхаючись, один вказав пальцем на ручку, яка стирчала з верхньої кишені халата.
— Ручка, — не зрозумів лікар. — ви що, не користуєтесь? Лікар без ручки — порожнє місце.
— Розумію, — кивнув головою той, — такий інструмент потрібно мати, але при цьому заборонено рекламувати продукцію будь-яких виробників. А у вас…
— «Ревмоксикам», — прочитав Гайда слово, написане на ручці.
— От бачите? Рекламуєте продукцію. Ми мусимо акт складати.
— Через ручку?! А чим я маю писати? — почав заводитися шеф. — Мені не однаково? Прийшли представники, подарували, я пишу.
— А не можна, — розвів руками інший гість. — А піжама?
— Що — піжама? — не зрозумів Гайда.
— Ну ось, на кишені «Абріл» вишито. Також назва фірми. У вас півлікарні у таке вдягнуто.
— А в чому ж працювати?! — не зрозумів Гайда. — Добре, що дарують. Я ще можу, а медсестра за свою зарплату хіба зможе робочий одяг собі купляти?
— Ходіть на здоров’я, — розвів руками третій, але цього слова тут бути не повинно. Порушення закону.
— Та куди ж його діти?
— Не знаю, — здивувався перший. — Кишеню відпороти, фарбою замалювати…
— Я що — не маю чим зайнятися? — не міг заспокоїтися Гайда.
У кабінеті ситуація взагалі виглядала катастрофічно. З десяток ручок від різних фірм, що одразу впдали в очі, виявилися найменшим криміналом. Біля рукомойника висів рушник з вишитим «спазмалгіном», запасний халат з «клексаном», на столі стандартний папір з вибитим у кутику «лефлоцином», а тека, у якій лежав недописаний звіт, геть уся складалася з візерунків, утворених «фраксипарином».
— Що, зразу у кайданки? — не приховуючи уїдливості, жовчно пожартував Гайда.
— Та як… вас? — розплився в посмішці той, хто вочевидь організовував рейд. — А хто ж нас тоді рятуватиме? Миколо Прокоповичу, протокол ми мусимо скласти. За тиждень у нас із Києва перевірка. Ото ходитимуть і дивитимуться те, що й ми зараз. І якщо вже вони знайдуть — не ображайтеся. А матеріали сьогоднішні нам виключно для страховки. На випадок, якщо упродовж тижня ви оце все не ліквідуєте.
Сфотографувавши кричущі порушення з різного ракурсу, усі троє потисли йому руки і рушили далі дбати про законність у країні суцільного абсурду.
Заведений до краю, завідувач думав лиш про те, щоб хлопцям в операційній не перепало від нього, адже в такому стані важко стримувати своє роздратування. Та цього разу доля уберегла колег від неправедного гніву завідувача, бо пролунав зворотній дзвінок від обласного хірурга.
— Слухаю, Борисе Петровичу, — зітхнув Гайда.
— Отже слухайте, я розібрався. Заступник міністра у нас новий, і оту дисертацію пише, виявляється, його дитина. Але він української мови не знає і всі документи на російській складає. А перекладають вже — кому випаде. Тож потрапило, напевно, до малограмотної секретарки, бо в оригіналі вимагалося звітувати про «травми льогкіх», а отже, повинно бути «легенів». Ну, а в неї вийшло «легкі».
— Шляк би їх трафив… — вилаявся завідувач. — От завжди мене цікавило, чому явище безголовості яскравіше виражене «нагорі», ніж «унизу». Ну повинно ж навпаки бути!
— Багато що повинно, — згодився обласний. — Та вам гріх жалітися, бо ви ще звіту не склали. А от дев’ять районів уже здали. І що ви думаєте — сходиться усе до одиниці, навіть із цією нісенітницею. От же ж уміють наші хірурги дані підганяти! Ну, тепер наново перероблятимуть.
Слова тут були зайві.
— Ну, ось, дожилися… — похитала головою Ліля. — Уявіть собі, — ви вже для нього «дядько Вадим». І навіть якісь секрети має. Ото відколи ви до Труша поїхали, сидить і чекає. А ви знаєте, до речі, що у нас робиться? Рябоконя хтось отоварив — місця живого немає. Півморди запухло. Таки увірвався комусь терпець.
— Хто такий Рябокінь? — не зрозумів Лужний, — і за що його товкти? Я ж не в курсі ще.
— О-о… — здивувалася медсестра. — Є у нас такий. Півставки в архіві має і половина на «швидкій». Підлота найвищого гатунку. Лікар ніякий, зате проліз у депутати райради від якоїсь там партії. Крикун, одне слово. Пише на всіх і вся — до будь-яких інстанцій. Хоче керувати. Вже і на завполіклінікою мітив, і на заступника головного. Тепер головним замислив стати. Часи непевні — все можливо. Скільки знаю його — стільки бруд на усіх підряд лиє.
— Ну, такі скрізь є, — похитав головою Вадим. — У сім'ї, як то кажуть, не без виродка.
— Наш усім решті дасть фори, — безапеляційно заявила Ліля. — Ви за вікна чули? Це ж з його подачі. Він перший почав писати. Ні, ви уявіть — ти працюєш у лікарні, тобі самому по крижах тягне, твої ж хворі страждають… І ця наволоч однаково бере і пише до фінвідділу, до прокуратури, що керівництво лікарні нагріло руки на вікнах! Та нехай би десять разів нагріло — ніхто ж тобі цього не зробить, як сам не зумієш. А воно отаке…