При згадці про ті злощасні вікна він щораз хапався за голову. Треба ж було з ними зв'язатися! А все Гайда, тепла йому схотілося. Вікна у старих монастирських корпусах ставили, мабуть, ще хрестоносці, принаймні сам він не раз так жартував на сесіях райради, вибиваючи кошти. Тому стільки було радості, коли замість струхлих дерев'яних, через які протяги гуляли по ліжках пацієнтів, з'явилися оці металопластикові! Та недовгою виявилася ейфорія. Останні два тижні перетворилися на суцільний жах — у заміні вікон, зробленій задля комфортнішого перебування в лікарні хворих, обласна прокуратура вперто шукала корупцію. Слідчі ладні були викопати з могил вже померлих, котрі лікувалися минулого року, аби з'ясувати — до чи після першого числа проводилися роботи з встановлення, адже це свідчило про правильне або неправильне використання бюджетних коштів.
Невже було би краще, аби протяги й надалі гуляли по спинах пацієнтів? Єдиною приємністю дня стала поява Рябоконя, з подачі якого, він вважав, і заварилася віконна «каша». Той, хто робив капості всім без розбору у сліпому намаганні скомпрометувати заклад, увійшов по обіді до його кабінету із синцями та саднами на півобличчя, аби відпроситися для поїздки в обласну лікарню на обстеження.
— Гришо, я не зрозуміла, що це за жарти? — долинув з кухні голос дружини. — Чи у мене вже повний склероз?
Він увійшов до кухні і здивовано подивився на неї.
— Поставила десь свою косметику, не можу знайти.
— Не користуюся, — похмуро відрубав Костогриз.
— Я серйозно, — нервувалася вона. — Егей, хлопці-дівчата! Ніхто не чіпав?
— Бабуся шукає свої шарики, — пояснили онуки.
— Свої вже давно поїхали! — не витримав Костогриз. — Не брав я нічого!
— Вікторе! Вітюшо! — дружина полізла нагору до молодих.
— Нє-е… я в інтернеті безвилазно, — почувся голос зятя.
— Ну я ж розклала у кухні на вікні на дошці для вареників…
— Чорти! — вилаявся головлікар. — Це те, що я варив?! А я гадаю — куди пельмені поділися?
— Гришо! — заволала дружина. — Ти здурів чи що?! Це ж грязь Мертвого моря! Вісімдесят євро коштує!
— Скільки-скільки?! — приголомшено перепитав той. — Та це не я, це ви здоровий глузд втратили! Одні скарби наполеонівські шукають, шпиталь руйнують, інші крадуть без міри, а потім від переляку інфаркт отримують, треті бруд за валюту купують! А он нагорі ще одні набряк мізків можуть заробити від цілодобового сидіння в інтернетах… Та чого ж ви усі по-людськи не живете?!
День видався похмурий і сутеніти почало задовго до вечора. До лавки біля старого ставу підійшли Хижняк з Цекалом, насторожено дивлячись на того, хто завмер на ній.
— Ні хріна собі… Зовсім ніякий. Андрію Івановичу!
— Дрова, — помацавши про всяк випадок пульс, констатував Цекало. — Ну і де твій обіцяний джип, яким ти мені вже вуха продзижчав? Як ми його доправимо?
— Де-де… Гадаєш, так просто машину купити? До того ж, той джип китайський. Хтозна, чи не розсиплеться одразу.
— А «дев'ятка»? — спитав Ігор.
— «Дев'ятка» — машина залізна. Аби тільки він в ній помістився.
— От і покопали… — приречено мовив Хижняк. — А як ти його знайшов?
— Женя сказала. Вона ж за ним стежить, немов ЦРУ.
— Вчасно прийшли. Ще трохи — і впав би, та, не дай Боже, у ставок. Або ж Костогриз побачив би — це ще гірше.
Не без зусиль вони почали запихати Щербу до «дев'ятки». Зрештою, дверцята заклацнулися. Машина, деручи пузом траву, рушила до виїзду з території.
— Я ж вам казав… — не міг заспокоїтися Костогриз. — А ви не вірили. Гадали, ми тут зовсім нетямущі. А я знав — не просто так усе це.
— Ти вже не перебільшуй, Григорію Віталійовичу! — обурився слідчий. — Тоді були одні факти, а тепер є інші. Живого місця не залишили, не тільки усю хату перевернули, а ще й дачу. Мадам Замрига вже зовсім по-іншому поводиться. Налякана — не те слово. Слідство набуває дещо іншого спрямування і ми отримали від суду санкцію на розшифровку телефонних дзвінків Замриги.
— Ось воно як… — не міг натішитися головлікар. — Це ж треба так жити, щоб потім від кожного телефонного дзвінка здригатися? Хіба воно того варте? З собою однаково нічого не забрав…
Та Валігура не поділяв його оптимізму і, похитавши головою, невесело промовив:
— Для вас воно може й на краще. А мені… Відчуваю, тут таке розворушити можна, що потім сам не знатимеш, куди подітися.