— Сказати? — запитав один.
— Ні, — відповів інший.
— Гаразд, — продовжив перший. — А що ж тоді вам пропонували?
— Інформацію про смерть нашого мера Замриги, — відповів Костогриз.
— Ого… Це що — мокруха? — виглядало, наче йому вдалося здивувати своїх нічних візитерів.
— Яка там мокруха… Від інфаркту помер, — пояснив головний. — У нашій реанімації. То ви не збиралися говорити про це зі мною?
— Ні, — відповіли з вікна. — Навіть не чули про такого. А у чому тоді проблема, якщо він помер від інфаркту? Не розумію, йому що — допомогли?
— І не зрозумієте, — зітхнув Костогриз.
— У нас як щось стається, то медицина завжди крайня.
Йому здалося, що повідомлення про смерть Замриги здивувало нічних візитерів не просто так. А відчуття, що вони ще повернуться, викликало холодок у животі й очікування нових неприємностей.
Пацієнтку з перебинтованою головою та шиною на нозі заносили до реанімації. Вранішнє сонце ще тільки починало пробиватися крізь жалюзі, обіцяючи повноцінний робочий день. Перемащене кров'ю обличчя стриміло догори підборіддям із захисного коміра. Стогін виривався з грудей.
— Що кололи?
— Морфій, дексалгін, дімедрол…
— Давай, — скомандував Дольний, — перекладаємо, усі разом… ногу обережно притримуємо… Ну! На три-чотири… Раз! Ось так…
Вона застогнала сильніше.
— Кров швиденько обтерли, міряємо тиск. Хто з хірургів сьогодні?
— Вадим Борисович дорогою трапився, я йому сказала.
— Давай, і Щербу клич, — продовжував керувати реаніматолог, — бачиш, перелом? І даішникам подзвони, може не знають іще.
— Знають, — повідомила Авдієнко, яка привезла жінку. — Аварія не свіжа. Вона пару годин тому перекинулася. Вони й викликали «швидку».
— Дев'яносто на сорок, — доповіла Оксана.
— Став крапельницю і готуй лапароцентез.
З порога Вадим одразу ж взявся за пульс, потім промацав живіт. Міміка його обличчя усе пояснила без слів.
— Буде? — запитав Дольний.
— Сто відсотків. І давайте швиденько. Дзвоню шефу. Операційну розгортаємо вже.
Санітарка зрештою витерла кров з голови і Вадим оглянув рани.
— Ви чуєте мене? Як вас звати? Ви розумієте, де знаходитеся?
— Так… — слабким голосом відповіла вона.
— Як ваше пріз… О Господи… — Вадима кинуло в піт. — Це ви?! Журналістка? Ольга… так?
— Так… — скривилася нещасна, тамуючи біль. — Побажання вашого головного виявилися надто дієвими…
Новенький сріблястий джип, хоч і невеличкий, але з приємними «дутими» формами заїхав на територію лікарні і спритно припаркувався там, де Хижняк завжди ставив машину. Штунда, який із вічно роззявленим ротом замітав територію, покинув справи й вирячився на невидане авто. Пилипович, якому діло було завжди і до всього, вже прямував до машини з явним бажанням сказати водієві, що на цьому місці зазвичай паркується їхній лікар. Яким же виявилося його здивування, коли з машини вийшов Хижняк.
Щелепа у сантехніка відпала.
— Е… доктор… ви це що… ваша, чи як?
— Ні, олігарх знайомий дав покататися. Поки в лікарні лежить.
— Отаке… А що за марка?
— Лі-джой, — пояснив Роман. — Марка нова і ще не поширена.
— А хто випускає?
Головлікар, що проходив поруч, несподівано завернув, побачивши, що збирається натовп.
— Це що? Не зрозумів… Ви на цьому приїхали? Ваша?
— Покататися дали, — вже не так упевнено повторив Роман, зачиняючи дверцята і намагаючись якнайшвидше зникнути з поля загальної уваги, проте, враховуючи присутність головного, зробити це було незручно.
— Так хто їх випускає? — пристав наче воша до кожуха Пилипович. — Я щось не бачив таких узагалі.
— Далося вам — хто та хто! — розсердився Хижняк. — Яка різниця? Їде машина, чого хочете?
Підійшов і Вересюк.
— Ну, ти гігант. Вирішив підтримати китайський автопром?
— То це що — «китаєць»?! — скривився Пилипович. — Доктор, та треба було щось краще купляти! Вони ж зі шкаралупи роблені!
— Ви сильно можете краще купити? — відбивався Роман. — Ото ж бо. На «хаммер» у нас лікарі не заробляють. Навіть цей у кредит взяв. І взагалі — кого обходять чужі справи? Що хочу — те й купляю!
— Романе Івановичу, — знизав плечима Костогриз, — та вже «Ниву» і то краще було. Там хоч залізо кругом і ремонтувати дешевше. Не боїтеся, що по наших дорогах розсиплеться?
— Якщо з салону і сам їздиш, слідкуєш — нічого їй не буде. Машина як машина. Чотири на чотири, по любому болоті їде. А у тих крутих джипів гроші лише за бренд беруть, а так нічим вони не кращі.