— Тобто, знову змінюєте ваші свідчення, — уточнив Валігура. — Так? Той, хто дуже хвилюється, не може заснути за кермом.
— Чого ви домагаєтеся? — не могла зрозуміти Ольга.
— Хочу з'ясувати, що відбулося на дорозі. І здається мені, свої свідчення вам знову доведеться змінювати. Принаймні, ще раз. А скажіть, що робили ви у місті такої пізньої години?
— Та ви тут геть чисто хворі на синдром «маленького королівства», — обурилася Ольга. — Головний лікар те саме питав.
— То це, ви вважаєте, дивно? Після того, як вас зловили на брехні, логічно було б їхати додому. А ви ще якийсь компромат тут збирали?
— От що, — обірвала його журналістка, — мені погано і говорити з вами я більше не бажаю. А зранку в мене операція. Буде завтра адвокат — усе через нього. А вам те саме скажу — це поки що вільна країна і їхати можу, куди завгодно. А ваші запитання скидаються на упередженість і переслідування. Зауважте — представника преси.
— Гаразд, завершимо, — погодився Валігура. — А відносно переслідування — отут ви нарешті щось правдиве сказали. І мені також здається, що хтось вас переслідував. То ж як забажаєте знову змінити свідчення — до ваших послуг. Одужуйте.
Двері за прискіпливим слідчим зачинилися, проте вона не відчула полегшення.
В ординаторській хірургічного відділення запанувала тиша.
— То які будуть думки? — запитав Гайда, обводячи поглядом колег. — На рахунок Кондратюка, маю на увазі. Це зараз пацієнт номер один.
— Навіть важливіший, аніж ота журналістка? — спитав Костогриз.
— Звичайно, — розвів руками завідувач хірургією. — Журналістці вашій наразі нічого не загрожує. Не заберуть до обласної — то струс мозку вилікуємо, а гомілку Андрій Іванович прооперує.
— Не заберуть, — зі злістю мовив головний. — Не сподівайтеся! Вона їм так печінки виїла, що обласна ортопедія від неї відхрещуватиметься до останнього. До речі, телефонував я до їхньої редакції. Головний редактор присягається, що ніякого репортажу про медицину їй не замовляв, а після скандалу в обласній лікарні вона у них взагалі на межі звільнення. До того ж, мати у неї справді хвора, і забирати її особливо немає кому.
— А сама вона — що? — з надією запитав Гайда.
— А це ми зараз у неї питатимемо. І відчуваю — вона тут зависне. Тож що швидше поставите її на ноги, то скоріше позбудемось її компанії.
— Гаразд, — змінив тему завідувач. — Тоді повертаємося до питання, що все-таки робити з Кондратюком?
— А що це за один? — поцікавився головний.
— Другий день лежить, — пояснив Гайда. — Досі без діагнозу, хоч і повністю обстежений. І сьогодні йому погіршало. Вадиме Борисовичу, ви що скажете?
— Не знаю, — засумнівався Лужний. — А може до обласної його? Не бажають журналістки — то нехай хоч його заберуть. Атиповий випадок.
— Давайте усіх відправимо! — скипів Гайда. — Журналістку — тому що неприємна, Кондратюка — тому що складний. На біса нам зайвий клопіт? А самі чиряки різатимемо! І ви ще на медичну реформу ображаєтеся! Тоді нас сам Бог велів закривати!
— Миколо Прокоповичу, — обурився Хижняк, — ми зовсім не те мали на увазі! Просто випадок справді незрозумілий. А потім доведеться виправдовуватися перед такими, наприклад, як ота журналістка.
— А це само собою, — згодився завідувач. — От тільки Кондратюк також нікуди їхати не бажає. Тому, я вважаю, назріла необхідність оперувати. Є й такий спосіб, ніхто його не забороняв.
— Резонно, — згодився Вадим. — Як казали у нас, від дірки у животі на п'ять сантиметрів ще ніхто не вмер.
— Правильно у вас кажуть, — зрадів Гайда. — Тому ладнаймо йому крапельницю, а Щерба бере у помічники Лужного і оперує журналістку. А коли вони закінчать, ми з оцими орлами беремося за Кондратюка. До речі, Романе, а це що — справді китайська машина?
Якби хто інший ставив запитання, від якого Хижнякові вже хотілось плюватися, йому було б непереливки. Лише авторитет завідувача змусив його промовчати.
— Тоді я пішов, якщо все узгодили, — підвівся Костогриз. — І колеги… дуже прошу… з журналісткою — щоб ніде комар носа не підточив. Від таких, як вона, захисту ми, на жаль, не маємо.
Щерба одягав операційну піжаму, коли у роздягальні з'явився Вадим.
— Схоже, тут надовго застрягнемо.
— З якої радості? — похмуро буркнув травматолог, який зайняв собою увесь простір маленького приміщення, і перевдягнутися удвох тут було вже ніяк. — Перелом як перелом і нехай головний не лякає.
— Ти ж чув, що казали — з особливою увагою! Від тебе доля нашого закладу тепер залежить! Тож серйозніше, колего!