— Тобто? — не зрозумів завідувач.
— Це ж Костогриз їй накаркав.
— Не здивуюся, якщо саме така точка зору фігуруватиме в пресі, — підтримав Щерба.
— А ви знаєте, усе можливо! — похитав головою завідувач. — Ну та менше з тим. Розслабтеся! Другої операції не буде!
— Помер? — обережно припустив Щерба.
— Тьху на тебе! — вибухнув завідувач. — Ну і жарти у тебе, Андрійку! Куди там Лужному! Я також не забобонний, але не до такої ж міри! Коротше, просрався Кондратюк. Зрозуміли? Щойно. І усе минулося. І живіт м'який став. Тож іноді вичікувальна тактика — річ корисна.
Підхопившись, Гайда вийшов геть. Піднявся й Щерба.
— Андрію Івановичу, — зупинив його Вадим. — Маю прохання до тебе. Дуже велике.
— Що сталося?
— Скажи мені, чий це телефон?
Називаючи по цифрах номер Жанни, він уважно спостерігав за колегою, обличчя якого мінялося на очах. У погляді промайнула розгубленість.
— Так… а… Який-який?
Не сумніваючись у власних підозрах, Вадим написав той самий номер на аркуші паперу.
— Не знаю, — знизав плечима Щерба. — Так і не збагнеш одразу. Але… номер не знайомий. Зовсім.
— Упевнений? — недобро зиркнув на нього Вадим.
— Знаєш, тримати у пам'яті всіх неможливо.
— А якщо я попрошу тебе зазирнути у телефонну книжку, у список дзвінків, — насідав Лужний. — Може знайдеш?
— Обов'язково перевіримо, — пообіцяв той. — Тільки влаштую журналістку в АІТі.
— Стій, — Вадим намагався зазирнути йому в очі. — Андрію, вона ще хвилин зо п'ять лежатиме в операційній, поки екстубують. Ми там не потрібні.
— Та подивимося! — схопився за клямку Щерба, — відлию тільки! Ще від початку терплю!
— Андрію Івановичу, ти пробач, — схопив його за рукав піжами Вадим, — але цей номер ти набирав перед самою операцією. Тричі! А перед цим ще сто п'ятдесят разів. І ти не знаєш його напам'ять?!
— Звідки ти взяв? — зблід колега. — Ти… що…
— Так. Брав твій телефон. Поки ти мився.
— Це отам, звідки ти приїхав, у межах допустимого лазити в чужі кишені?
— Ні, — замотав головою Вадим, — і там це неприпустимо. Але у мене іншого виходу не було. Людина, якій належить цей номер, залишила мене ні з чим, голим та босим. Розумієш? І я хочу знати, хто вона.
— То потрібно було спитати, а не нишпорити по кишенях, — просичав Щерба.
— От я й питаю. Ти хіба не чуєш? Я мало не бомж з її легкої руки. Мені потрібно знати, хто вона.
— Це твої проблеми, — намагаючись приховати хвилювання, Щерба видер свою руку. — Відпусти! Я поспішаю.
— Ні, це і твоя проблема! — не давав проходу Вадим. — Тому що ти покриваєш аферистів!
— Нікого я не покриваю! — загорлав той. — І взагалі не знаю ніяких номерів. Та пішов ти!
Від поштовху в груди Вадим опинився на тапчані, вдарившись потилицею об вішак з халатами. Щерба ж, мало не винесши плечима двері, зник у коридорі.
— Та ви лишень скуштуйте, — наполягав Журбенко, спритно об'їхавши на кріслі гостя. — Я взагалі-то також противник алкоголю, але ця штука настояна на травах. Сам робив. Ну, будьмо! Тільки не ковтайте усе одразу, а смакуйте, наче коньяк.
— М-м! — вигукнув Вересюк, зручніше умощуючись за столом. — Смачно. Але ж градус…
— А ви помаленьку, — наставляв анестезіолог. — Я вам і з собою наллю.
— Ну що ви, не переймайтеся!
— Ну ви ж мені і книжки, і фільми принесли — я не відмовляюся. А настоянку сам готую. Діти трави збирають, а я роблю ще й збори, і мазі. Володю! Я вас не так просто закликав, маю до вас пропозицію. Чув не раз, що колега ваш старший, нині покійний… ну, ви розумієте про кого я.
— Звичайно, — погодився психіатр.
— Так ось, питання, що називається, у лоба — чи дійсно він залишив вам якісь особисті папери? Записи, спостереження, розробки, які б стосувалися історії нашої лікарні. Ви ж знаєте — приміщення наші стародавнього походження. А я… ну що я можу? Їздити на возику по хаті та займатися теорією. Одне слово, чи не згодилися б ви ознайомити мене зі змістом цих нотаток?
Сміх Вересюка звучав цілком природно.
— Юрію Васильовичу… Ну, я розумію — санітарки, медсестри… Але ви? Ви ж серйозна людина. Які нотатки? Мій старший, як ви кажете, нині покійний колега був не вповні нормальною людиною. Це моя думка. Ви справді вірите у цю маячню?
— Ну, стосовно цього можна посперечатися, — не згодився Журбенко. — Мені довелося якийсь час працювати з Фабіровським. І навіть довше, ніж вам.
— А от нам з вами не довелося зовсім, — перебив його Вересюк, — на жаль. Тобто, ви знали його раніше, коли, можливо, він ще не зовсім втратив здоровий глузд.