— Але я справді хочу звернутися до вас, — наполягала вона.
Сівши на стілець, Полянська підсмкнула спідницю і взялася за пов’язку. Зітхнувши, Ігор присів навпочіпки і почав розмотувати сам.
— А все ж таки, як ви здогадалися? — поцікавилася вона. — Я у себе в кабінеті перевірила — спідниця довга, пов’язки не видно.
— Великий клініцист Боткін, — зауважив Ігор, — взагалі усім підряд ставив діагнози з порога. Щойно увійде пацієнт — один уважний погляд і вже зрозуміло, на що той хворий.
— Але ж ви не Боткін…
— Так і ви також не…
Цієї секунди двері розчинилися, і Лада, загальмувавши на порозі, швиденько зникла. Запанувала тиша.
— Я не «хто»? — перепитала Полянська.
— Не «усі підряд», — спокійно відповів Цекало.
— А далі — ти собі уявити не можеш, — схвильовано розповідав Стихар, — пожежники, санстанція, архітектура… На оцей маленький кабінетик три на три метри. І усі, немов ті акули, а кишені в них значно глибші, ніж мої лікарські. Уяви, це приміщення існує ще від часів хрестоносців без пожежної сигналізації. Та щойно «поселився» тут приватний окуліст — все! Давай систему за штуку баксів, бо інакше лікарня згорить!
— Не шкодуєш, що затіяв усе це? — допитувався Вадим.
— Від долі не втечеш. Ти ж читав, це мені сам Фабіровський нашкрябав свого часу. Прикольний мужик був. Не вийшло з Америкою — отже, це моя доля..
— А до речі, як сталося, що не вийшло? Документи виробляли тут, у Роздолі?
— Радили що і як — тут, а самі документи робили діячі з обласного центру.
— А тут хто радив — скажи.
— Є тут одна.
— Жанна?!
— Та ні, Люба.
— Блондинка?
— Ні.
— І номер її ти знаєш? — розхвилювався Вадим.
— Звісно. Ми і зараз іноді бачимось.
Витягши телефон, Вадим показав номер Жанни.
— Цей?
— Ні, інший. А навіщо тобі?
— А цей номер тобі не знайомий? — не міг заспокоїтись Лужний.
— Здається, ні, — похитав головою Олег. — А чий він?
Вадим завагався, однак відповів.
— Жанни. Тієї суки, яка мене «кинула». Пам’ятаєш, ти на нього телефонував у Києві, коли намагався мені допомогти.
— А-а… — зрозумів той. — Ти її досі шукаєш! А чому вирішив, що вона може бути тут?
Вадим розповів йому про Олену Валеріївну, про обнадійливий початок пошуків і те, чим усе скінчилося.
— Уявляєш, можливо, я не один раз стикався тут із нею, просто не знав, що то вона. А тепер вона більше не користується цим номером.
— Допік ти їй, — похитав головою Стихар. — Обережніше треба було!
— Не я допік, — не міг зупинитися Вадим. — Щерба, хай йому грець. Він що, також виїхати намагався?
— Хто, Щерба?! — загиготів Олег. — Не сміши мене! Щерба далі Роздола не буває. Для нього до обласної поїхати — вже навколосвітня подорож. А чому питаєш?
— Щерба знає, хто вона.
Вадим розповів здивованому приятелю про випадок з телефоном.
— А ти нормально йому усе пояснив? — засумнівався Стихар.
— Більш ніж, — кивнув головою Вадим. — Навіть говорити на цю тему не хоче. Подумай, хто це може бути. Ти ж багато років тут живеш!
— Жанна… Гм… — напружено кумекав Олег. — Ну, кандидатура баби Жанни тебе явно не влаштує. Візьми телефон мій перевір.
— Та вірю я, — відмахнувся Вадим.
— Гаразд, я сам, — взявся до списку номерів Олег. — Стоп!
Вадим напружився, але Стихар лише висловив своє припущення:
— А раптом вона назвалася Жанною лише тобі?
В кінці робочого дня на території лікарні тихо. Поодинокі хворі сидять на лавочках, коли-не-коли персонал у халаті чи піжамі перебіжить з одного корпуса до іншого.
Лада зустріла його біля виходу.
— Я не зрозуміла — тебе чекати чи ні?
— Як хочеш, — відповів Ігор.
— А тобі що — байдуже? Бачила я, з яким завзяттям ти Горгоні коліна обмацував.
— У неї травма з ускладненням, — безбарвним тоном промовив Цекало.
— Еге, якраз на травму ти й дивився…
— Я маю звітуватися, на кого і як дивлюся?
Розмова неминуче вела до конфлікту.
— Ну, гаразд. Жартую. Чого напружився? Ромко питав стосовно поїздки. То як?
— Не знаю, — вичавив з себе Ігор. — Зараз у мене єдине бажання — лягти й увімкнути телевізор. Навіть не комп. Просто телек.
— Доволі дивне бажання, — зауважила Лада.
Вона не приховувала свого розчарування.
— От закінчиш інтернатуру і, якщо на той час наша медицина ще існуватиме, воно у тебе також з’явиться, як почнеш працювати, — повчально промовив Ігор. — Пробач, звичайно.
Далі він пішов сам. Обурена Лада залишилася на роздоріжжі.