Навколо Кондратюкового ліжка знову зібралася група лікарів на консиліум, але пацієнт нічого не хотів розуміти.
— Ми лиш одне поки що з’ясували, — намагався довести Вадим, — що вас оперувати немає потреби. Але ніхто не каже, що ви здорові!
— То це найголовніше! — стояв на своєму пацієнт. — Операція не потрібна — виписуйте.
Зіскочивши з ліжка, Кондратюк демонстративно почав складати свої речі до сумки.
— Та ж ви щодвадцять хвилин до туалету бігаєте!
— Вас до інфекційного відділення треба переводити!
— Куди?! — заволав той. — У мене ось-ось корова телитиметься, племінник жениться. А ковбасу ніхто більше не робить. Я вже подзвонив, щоб м'ясо починали молоти. Якби операція — то Господь з ним, а так…
— Ну а це що — не хвороба?!
— Ні, не хвороба, — відрізав той. — Так. Срачка. Сама скінчиться. Баба Ганя трави зварить — за годину минеться.
— Ну ми вас просимо!
— Миколо Прокоповичу! Не ображайтеся, — з душею відповів Кондратюк. — Край, як потрібно! У посадці присяду, а там до Горохова може й витерплю. А ковбаски я вам передам!
Кондратюк у своїй картатій сорочці вискочив за двері. Гайда лише розпачливо розвів руками.
— Щось у нього цікаве, Вадиме Борисовичу… Ще вилізе. Побачите.
— Щось нетипове, — згодився той. — От тільки не розумію що.
— Таке враження, — продовжував Гайда, — що це якась екзотична хвороба, з якою за все життя зустрічатися ще не доводилося.
— Гадаєте, таке можливо? — засумнівався Вадим. — З вашим досвідом? Навряд чи.
У кишені задзижчав телефон. Це був Стихар.
— Що, Олеже?
— Зайнятий? — запитав той.
— Начебто вже ні.
— Ноги в руки й до мене.
— Що сталося?
— Я знаю, хто вона. Оця твоя кривдниця. Щоправда, ніяка вона не Жанна.
Густий дим порціями вилітав крізь вікно гіпсовочної. Щерба курив, час від часу хитаючи головою і щось бурмочучи собі під ніс. У двері постукали, та лікар навіть не поворухнувся.
— Андрію Івановичу, що сталося?
— Слухай, що ти мене дістаєш? — не повертаючись, невдоволено вимовив Щерба. — Чого тобі треба? Чого за мною тягаєшся?!
— Я не тягаюся! Добирайте слова! — образилася Женя. — Бачу — щось сталося. Ви ж сам не свій!
— Та яке тобі діло?! — нарешті повернувся Щерба. — Іди уколи роби, займайся своєю справою!
— А я вже зробила, — промовила медсестра крізь сльози. — Андрію Івановичу, будь ласка, скажіть, що сталося. Чому ви з Вадимом Борисовичем так кричали?
— Тобі зда-ло-ся! — по складах відповів той. — Примарилося, зрозуміла?
— За що ви мене так? — не витримала Женя. — Я переживаю за вас, допомогти хочу. Думаєте, не чула, як він вам поліцією загрожував? Що ви накоїли?
— Я зараз тебе у вікно викину! — заволав лікар. — А потім задом наперед поскладаю!
Двері прочинилися і зазирнув переляканий завідувач.
— Що тут відбувається? Чого ви кричите на увесь шпиталь?
— Та вона божевільна! — замахав руками Щерба. — Бігає за мною…
— Ні за ким я не бігаю! — почервоніла Женя. — Миколо Прокоповичу, учора вони мало не побилися з Лужним, а кричали ще дужче! Вадим Борисович узагалі ліз до нього з кулаками!
— Що за маячня? — Гайда повернувся до травматолога. — Що вона верзе?
— Я ж кажу — божевільна, — покрутив пальцем біля скроні той. — До Вересюка їй треба.
— А що у вас із Лужним трапилося?
— Операцію зробили журналістці, — сказав Щерба. — Потім по сотці збиралися, але він поспішав… Більше нічого.
— Бреше він усе! — не могла заспокоїтися медсестра.
— Женю!!! Що ти собі дозволяєш? — шефові урвався терпець. — Дитячий садок… Не дасте спокійно до пенсії дожити. Піду — тоді хоч повбивайте одне одного! Іди, заспокойся. З тобою потім поговоримо.
Двері за медсестрою різко зачинилися.
— Я не зрозумів, — тихо спитав Гайда, — що там за конфлікт у вас із Лужним?
— Та звідки ви взяли?! Навіть близько нічого такого не було, — доводив Щерба. — Навпаки, приятелюємо.
— Я розберуся… — ставши навшпиньки, завідувач посварив пальцем біля самого його носа. — Схоже, хтось намагається зробити із мене дурня. Я розберуся. І тоді начувайся.
Вдруге двері траснули значно гучніше.
Вадим з розгону заскочив до підвалу Стихаря.
— Ну?!
— Не ну, а сідай, — спокійно вказав той зубилом на стільчик. — Газетку підстели.
— Ну, то хто вона?
— Не гарячкуй, — порадив він. — Присядь. Є тут у нас дама одна цікава. Не Жанна, брехати не буду, але все вказує, що то вона.
— Хто така? — нервував Вадим.