— Світлана-затворниця. Усі так її називають. Аферистка з великої літери. Вона шиє простирадла, піжами, одне слово, все для лікарняних потреб. А крім того, ще підробляє — кому що. Багато хто у неї замовляє. Так ось вона пару років тому виїжджала до Штатів, але практично одразу була депортована.
— Чому?
— Імміграційна служба постаралася, — пояснив Стихар. — Вона там канал створила, через який наші їхали. Ну, американці швидко і розібралися.
— Цікаво, звичайно, — погодився Вадим. — Та це ще не означає, що Жанна — саме вона.
— Можливо, — замислився Олег. — Але ж ти сам пояснював, що номер у межах мережі нікуди не рухався, увесь час на одному місці, а вона якраз сидить тут безвилазно.
— І справді, — вражено промовив Вадим. — Мені одразу це дивним здалося. Хоч де б жила людина, вона повинна пересуватися — по магазинах ходити, до знайомих, друзів…
— Ото ж бо! А вона нікуди, — підхопив Стихар. — І живе на території лікарні.
— Як це? — не зрозумів Лужний.
— На «пересильному». Відтоді, коли у нас лікарям, бувало, квартири давали, це такий собі маленький гуртожиток для молодих фахівців на кілька кімнат. Ось там вона й влаштувалася.
— А чому нікуди не виходить? Чому затворниця?
— Тому що мала деякі пригоди. Нагріла свого часу когось на кругленьку суму, а вони взяли та й хлюпнули їй кислотою в обличчя. З наслідками.
— Ясно, — зрозумів Вадим. — Отже, телефон її перебуває постійно в одній точці.
— Та й це ще не все, — продовжив колега. — Наші до неї часто по різні дрібниці звертаються — хто штори, хто штани підшити. То я спитав в однієї знайомої — кажу, щось хочу замовити, а не можу додзвонитися. А вона мені знаєш що відповіла? Що Світлана номер поміняла.
— Оце вже справді цікаво, — пробурмотів Лужний. — Тільки до чого тут Щерба? Чому дзвонить до неї, чому покриває її?
— Та він же її брат! — пояснив Стихар. — А вона — його головний біль. Знаєш, буває так у сім’ї — одне нормальне, а інше непутяще. Кажуть, вони обоє зі Щербою прийомні, з дитбудинку. А батьки вже померли. То ж він нею опікується, як старший. Інший давно б плюнув, а Щерба її завжди вигороджував. І випросив у головного місце на пересильному для неї, коли з нею така біда трапилася. Костогриз може б і відмовив, але тоді у нього син розбився на машині, і Щерба його буквально по частках склеїв. Хоча кажуть, відтоді вона вгамувалася.
— Добре вгамувалася, — криво посміхнувся Вадим. — Особливо враховуючи мій випадок. Є новий номер? Дай, хоч голос послухаю.
— Будь ласка, — Олег показав на екрані номер. — Тільки набирай зі свого.
Набравши номер, Лужний слухав мовчки, у той час як Стихар, не відриваючись, стежив за виразом його обличчя.
— Твою ж мать… — вражено промовив хірург, сховавши телефон до кишені. — І що ж мені тепер з нею робити?..
Головний лікар заклопотано перебирав папери на своєму робочому столі, коли двері його кабінету відчинилися, і на порозі з’явився захеканий очільник районної санепідслужби Дегтяр.
— О, — промовив Костогриз, простягаючи руку. — Санстанції лише мені сьогодні бракувало. Сідай, Борисе Петровичу. Чого так гнав?
Та гість не підтримав жартівливого тону. Обличчя його змарніло, він важко дихав і виглядав таким стурбованим, що Костогриз одразу відчув недобре.
— Мої у тебе вчора з перевіркою були, у хірургії.
— І що з того? — не зрозумів головлікар.
— Змиви брали по усьому відділенню.
— У них там завжди порядок, — знизав плечима Костогриз. — Щось не так? Висіяли щось?
— «Не так» — слабо сказано, — видихнув Дегтяр, обтираючи пожмаканою хусткою спітнілі скроні. — Так висіяли, що тепер ми з тобою обоє не розгребемося.
— І що ж там? — розхвилювався Костогриз.
— Холера.
Розділ IV
Віз, за яким клубочилася густа курява, заїхав через ворота до монастиря. Полковник, що лежав на сіні, марив, і ротмістр намагався бути поруч, аби його стримати. Поранений заборсався, розкидаючи настил та відкриваючи сторонньому оку штабель невеличких мішків із чимось важким. Скочивши на землю, осавул потяг коней у найдальший куток подвір’я.
— Ротмістре! — хрипів поранений. — Що з казною? Закопати! Це наказ!
— Іване Андрійовичу, — звернувся до бородатого офіцера осавул, який повернувся з монастирської будівлі у супроводі кількох ченців. — Я щойно все оглянув. Там заїзд до підземелля. Сховаємо віз подалі від чужих очей. Ченці кажуть — не видадуть. Води закип’ятять. Ну а далі… як Бог дасть.
— Давайте, осавуле, — наважився Долматов. — Інших варіантів однаково немає. Будемо зволікати — помре полковник. Он — марить постійно. Невдовзі тільки лінивий не знатиме, що казну веземо. Іду готувати інструменти.