— У них там пара ченців кровопускання вміють робити і щось лікують. Може в помічники візьмете? З мене ж користі ніякої!
— Давай, рідненький, — згодився військовий хірург. — Клич. Зайві руки не завадять. О Господи! Допоможи у святих стінах зробити те, що у таких умовах взагалі неможливо!
Полковник на возі несподівано розплющив очі.
— Іване Андрійовичу! Де ми? Я що, спав?
— Спали, спали, — заспокоїв його Долматов. — Морфію вам вколов. Пане полковнику, це якийсь старий монастир. Тут зручно. Треба витягти кулю, інакше помрете. Лихоманка посилюється. Тут не шпиталь, але іншого виходу немає.
— Згодний, — простогнав Чікічеєв. — Робіть, Іване Андрійовичу, терпітиму.
— Братчики, взяли полковника і — нагору! — скомандував лікар. — Хутко! До світлої каплиці. Ближче до вікна. Я слідом.
На возі серед мішків з грошима йому таки вдалося відшукати свою медичну сумку. Зазирнувши всередину, лікар передивився інструменти, скрушно похитав головою. Шансів на вдалу операцію з таким набором небагато. Фляга зі спиртом впала на саме дно і шукати довелося довше. Наче розуміючи приреченість пацієнта, хірург відтягував вирішальний момент. Зрештою він наважився.
— Іване Андрійовичу!
Осавул біг до нього, кинувши відчиненими двері до підземелля.
— Іване Андрійовичу! А де полковник?
— Нагору понесли, — відповів Долматов. — Я наказав. Буду оперувати.
— А як німці налетять? Їхня розвідка увесь час на п’яти нам наступала. Може до підвалу? Там їй-Богу не знайдуть. Ходімте, Іване Андрійовичу. Я вам зараз таке покажу!
— Оперувати при свічці… — бурмотів собі під ніс військовий хірург, — це занадто…
Не відстаючи ані на крок, слідом за осавулом він спускався глибше й глибше крученими сходами, аж поки обоє не вперлися у стіну. Спочатку лікар нічого не зрозумів, а потім очі його широко розплющилися. Натиснувши на одну з кількох брил, що складали стіну, осавул зробив зусилля. Лікар від подиву роззявив рота.
— Мати рідна… Що це?!
— Бачите, який секрет? — не міг натішитись осавул. — Хитрі ченці… Ніколи б не додумався. Випадок…
— Справді, його величність Випадок, — вражено прошепотів Долматов. — Послухайте, осавуле… Ні, оперувати тут я, звісно, не буду. Навпомацки не вмію. Але… що як нашу казну сюди заховати? Це ж скільки століть усе це тут лежало! Не знайдуть тут німці, присягаюся, не знайдуть. Дивіться, скільки скарбів! Нехай і наше якийсь час святі отці побережуть. Мішки соломою натовчемо, а віз назад вивеземо, і нехай німець далі переслідує. А живі лишимось — повернемося й заберемо потім.
— А праві ж ви, їй-Богу, — махнув рукою козак. — Де ще можна казну так надійно заховати!
Зміну настрою хірурга помітили усі, коли Долматов з’явився у світлій каплиці. Чікічеєва роздягли й поклали на дерев’яний стіл.
— Ну що, Іване Андрійовичу, витримаю? — запитав полковник слабким голосом.
— Усе буде добре, пане начальник штабу армії, — бадьоро відповів той. — Навіть те, заради чого усе це затівалося.
Військові вантажівки та поліцейські машини зупинялися біля огорожі. Солдати Нацгвардії за командою оточили територію, влаштувавши головний блок-пост на воротах. Кілька санітарних машин вивантажували засоби для дезінфекції й ціла група людей у спеціальних костюмах носила обладнання до хірургічного корпусу, навколо якого стояло ще одне кільце.
— Яке ви маєте право не пускати мене? — скандалила жінка біля воріт. — У мене мати в лікарні у тяжкому стані!
— Пані, карантин, розумієте? — доводив спецназівець. — Наказано нікого не впускати й не випускати.
— Який іще карантин? З глузду з'їхали? Та пустіть мене!
Біля воріт зчинилася штовханина. На допомогу викликали начальство у погонах.
— Громадяни, зберігайте спокій!
— Скільки тут лікуюся, жодних карантинів не було! — обурювалася бабуся у домашньому халаті. — Куди мені йти тепер? Я на п’ять хвилин до магазину вийшла, мені в палату треба! Там мої ліки! Мені на укол треба!
— Карантин, — виголосив офіцер і пішов геть. — Ніхто не заходить і не виходить.
— Та я ж п’ять хвилин тому вийшла! — волала жінка. — І карантину не було. А тепер є?
У дверях корпусу з'явився Гайда.
— Миколо Прокоповичу! — кричала бабуся від воріт, побачивши лікаря, — Мене в палату не пускають! Скажіть, щоб пустили!
Щерба підійшов до воріт лікарні, здивовано споглядаючи цю картину.