— Прошу відійти, — наче робот, вчергове повторював спецназівець. — Карантин…
— Який карантин? Я тут працюю! Дайте увійти!
— Наказ нікого не впускати, — відрубав солдат. — До з'ясування. Чекайте в іншому місці.
— У якому — іншому? — не зрозумів лікар. — Я годину тому звідси вийшов. І вже виніс усю заразу. І по місті розніс. Ви що, не розумієте, що немає жодного сенсу не пускати мене назад?
Ці міркування виявилися заскладними для солдата.
— Ви що — справді на тренуваннях головою цеглу ламаєте, як це по телевізору показують? — запитав Щерба.
Той лише відвернувся. А біля корпусу ще двоє сперечалися з Гайдою.
— Розум втратили? — волав завідувач хірургією. — А якщо хворого з кровотечею привезуть? Також не пустите? Я до вас, шановні, звертаюся. Якщо помре хворий — ви відповідатимете.
— Ми — ні, — тупо заперечив здоровидло. — В нас є наказ.
— А якщо це хтось із ваших буде? — не вгавав завідувач. — Також не пройде? Впустіть лікаря нашого — у нього операція!
Ці двоє також повернулися спиною.
— Покличте того, хто ці накази віддавав! — не витримав Гайда.
— Зараз прийде… — сказав один з вояків.
Траснувши спересердя дверима, завідувач пішов нагору до відділення.
У приймальні районної адміністрації розмова велася на високих тонах. Обласні та районні чиновники з переляканими обличчями нагадували колорадських жуків, позбираних у стару банку з-під фарби, які, звиклі нерухомо сидіти й гризти картопляне листя, потрапивши у нестандартну ситуацію, рухаються, натикаючись на стінки, й повертають назад, не надто розуміючи, що роблять.
— Ви розумієте, що паралізували усю роботу районної лікарні? — кричав Костогриз.
— Ні, це ви її паралізували! — ляснув рукою по столу найголовніший. — І відповідатимете за це! А люди виконують свої обов’язки! І якби ви пам’ятали про свій обов’язок, то ніяка холера у лікарні не з’явилася б!
— А де ж вона, по-вашому, мала з’явитися? У банку? У лікарні й мала, бо хворі йдуть зі своїми болячками у лікарню.
— Григорію Віталійовичу, — промовив другий, — я б на вашому місці обійшовся без іронії. У вас у лікарні останнім часом надто багато негараздів.
— Нічого собі негаразди! Смерть мера через ненадання медичної допомоги… — додав третій.
— І якби ви вчасно реагували, осередок небезпечної інфекції міг бути меншим, — озвався четвертий.
— А де ви бачите осередок? — захищався Костогриз. — Хіба є хворі на холеру? Немає хворих, отже немає осередку. Є поки що один посів, з яким розбираються. Та й звідки холері узятися? Ще навіть теплої погоди не було.
— Григорію Віталійовичу, — втрутився начальник з області. — Ворожити на кавовій гущі — не наша робота. Наша — виконувати передбачені для такого випадку інструкції.
Ординаторська хірургічного відділення не вміщала усіх охочих. Двоє вчителів — біолог, що перебував на лікуванні, та історик, який прийшов його відвідати, насідали на лікарів.
— Ви що, не розумієте — донька приїжджає, мушу зустріти. Я ж не лежачий хворий!
— А в мене через півгодини починається урок. Що мені робити?
— Розумію, — відбивався Хижняк. — Але ж ви бачите — вони наказ отримали. Мене також не випустять.
— Чорти б їх забрали! — не міг заспокоїтися біолог. — Яка холера? Та вона тут востаннє, напевно, ще за часів хрестоносців була!
— Не напевно, а точно, — похмуро додав історик. — Саме у середні віки. Був тут спалах холери, який винищив не лише увесь монастир, а й навколишні села.
— Ви це їм скажіть! — порадив Цекало. — Отим, що унизу, тоді будете тут до осені сидіти. Оформимо вам історію хвороби, щоб койко-день дарма не пропадав. Потім, як звіт здавати, то на холеру не звернеш. Ліжковий фонд має бути заповненим.
— Я серйозно! — завівся історик. — Є відповідні свідчення в архівах. Багато людей загинуло. А привіз цю заразу маркіз Гійом де Шалон.
— Хто?! — підскочили обоє молодих лікарів. — Звідки ви таке взяли?
— Я вам кажу, — той вже забув про холеру й зірвані уроки. — Наближений магістра ордену тамплієрів. Коли король Філіп Четвертий вирішив розігнати орден, храмівники захищалися. Облога їхнього замку тривала впродовж кількох місяців. Це ж були справжні воїни — на них усі хрестові походи трималися, там один був вартий десятьох. От король і наказав заразити воду. Лише тоді замком оволодів, як усередині епідемія почалась. А тамплієри, коли відчули, що скоро кінець, почали через потаємний хід свої скарби вивозити й ховати по монастирях. От цей де Шалон і привіз усе до нашого. Ви що, зовсім не цікавилися?