Дівчина плакала, повернувшись обличчям до вікна у порожньому коридорі.
Лікар, який швидко проходив повз неї, загальмував, придивляючись.
— Шановна, що сталося? Чого ви плачете?
Від цього запитання вона заплакала ще дужче. Він підійшов ближче. Це був Ігор Цекало.
— Я можу чимось допомогти? Я лікар.
— Так, можете! — різко повернулася вона. — Ідіть, порозкидайте цих спецназівців, чи хто вони там… Тих, що не дозволяють вийти! Можете?!
— О… це ви, Оленко? — остовпів Цекало. — Не упізнав одразу. На жаль, не можу зробити цього навіть для вас. У них, знаєте, спецпідготовка, та й багацько їх. Тільки у будь-якій ситуації треба вміти знаходити рішення, це — закон хірургії. Що у вас сталося?
— Зайшла до мами, — схлипувала вона, — а її у терапії затримали. Поки чекала — он, ви самі бачили. І я вийти не можу!
— І плачете, бо за нею скучили і не маєте змоги зустрітися? — не зрозумів Цекало.
— Ні, — почала нервуватися вона. — У нас на курсі вечір бального танцю. І я не встигаю. А подругу мою тато повезе, і мене чекати вони більше не можуть. Потім я вже нічим не дістануся.
— І кавалер ваш танцюватиме з іншою… — з розумінням промовив лікар. — Серйозна проблема. Ходімо зі мною.
Схопивши дівчину за рукав халата, він потяг її до глухого темного коридора.
— Куди ми йдемо? — захвилювалася вона.
— Не бійтеся, я вас не скривджу, — посміхнувся Ігор. — А привид Фабіровського, який полюбляє такі закутки — це казки. Не вірте.
Озираючись та дослухаючись, він відчинив маленьке глухе віконце і визирнув назовні.
— Це я що — маю сюди лізти? — вигукнула вона.
— Тільки як маєте бажання. Ну, вперед! Тримайтеся…
Він допоміг їй вилізти і подав сумку.
— Дивіться, щоб ніхто не побачив вас. Он ті кущі тягнуться впритул до самої огорожі, а в ній діра, через яку господар сусіднього будинку своїх курей на нашу територію пускає пастися. Потрапите якраз до нього на подвір’я. Ну, а там вже спецназу немає.
— Оригінальний спосіб… — промовила Оленка, обтрушуючи джинси. — Дякую вам! Це ви… для зустрічі з вашими коханими медсестрами використовуєте?
— Що ти можеш знати про медсестер, дівчинко, не кажучи вже про кохання… — зітхнув Цекало.
— Пробачте, — ніяково посміхнулася вона.
— Привіт матусі…
Дівчина швидко побігла до огорожі.
Двері до кабінету головного лікаря санстанції, коли туди зайшов Костогриз, зачинилися наглухо.
— Отже так, — стиха промовив Дегтяр. — Це таємниця. Якщо дізнається хтось, що ти довідався від мене — дивись… Мене не зрозуміють.
— Яка таємниця? — заволав головлікар. — Що ще?! Мало цієї вашої сраної холери?
— Так от про неї я й кажу. Холера якраз не наша. Одне слово… розслабся!
Широко посміхаючись, Дегтяр поліз до шафки по коньяк і келишки.
— Що — не підтвердилося?! — кричав Костогриз. — Я знаєш скільки здоров’я через вас втратив? Твої епідеміологи з бодуна посіви робили? Ви у цілому районі надзвичайну ситуацію створили! Завтра у новинах гримітимемо!
Не реагуючи на його волання, Дегтяр мовчки наливав у келишки.
— Не буду з тобою пити! — образився головлікар. — Не буду і все.
— Будеш, — засміявся Дегтяр. — Інакше не скажу тобі найголовнішого.
З розпачу Костогриз схопив келишок і залпом вихилив.
— Щось ти зовсім нервовий став, — продовжив Дегтяр. — Помилки нема. Епідеміологи мої одразу розібралися, що це холера. Але є одна особливість…
— Не тягни кота за хвіст, — попросив Костогриз, перехиляючи другий келишок.
— У мого кума невістка в обласній інфекційній лаборанткою працює, де достовірність результатів перевіряли, та й київські фахівці там були. Отже, холера справжня. Але штам вібріона дуже ослаблений. І для людини практично безпечний. Вмерти від нього неможливо. Навіть срачки не викличе.
— Чекай, нічого не розумію… Звідки ж воно взялося у відділенні хірургії?
— Це вже інше питання, — тримав інтригу Дегтяр. — Але можеш бути впевнений, що не з кишківника вашого Кондратюка. Ковбасу його можете їсти, якщо принесе. Такий вібріон може взятися лише з одного місця, у природі цих штамів не існує.
— З якого? — насупився Костогриз.
— Це учбовий штам, безперечно.
— Що означає — учбовий?
— Ну, ти ж мікробіологію вивчав в медінституті? — запитав Дегтяр. — Усі мікроби, з якими працюють студенти, є ослабленими штамами справжніх. Вони виведені спеціально для навчального процесу і заразитися ними та захворіти неможливо.
— Ти точно не жартуєш? — вражено похитав головою Костогриз.