— Ні. Можеш бути впевнений.
— А чому ж тоді з нас «облогу» не знімають?
— Знімуть, — пообіцяв Дегтяр. — Ти ж знаєш, як у нас чиновники завжди перестраховуються. Але не в тому суть. Я знаєш що подумав?
— Кажи, — ледь стримувався головлікар.
— Ти вчора плакався, що на шпиталь одразу всі нещастя посипались. От я і подумав, що вібріони могли потрапити з учбової лабораторії медичного інституту просто у наш посуд, який розставили для змивів. Вже у відділенні. Розумієш?
— Ні, — похитав головою Костогриз.
— Хтось узяв матеріал з учбової лабораторії, разом із живильним середовищем, адже вібріони на підвіконні не живуть! І хлюпнув у наш посуд для досліджень! Ти казав, що тебе чомусь цькують. От і гадаю, що це продовження.
Наливаючись люттю, Костогриз підвівся, і відчуття, що готовий подерти зловмисника на шмаття, затопило його з головою.
Полянська зачиняла двері свого кабінету, коли побачила Цекала, який проходив коридором.
— Ігоре Миколайовичу, доброго дня!
— І вам доброго дня, Інно Сергіївно…
— Зачекайте, маю вам щось віддати.
Вони увійшли і грізна начальниця, що вочевидь перебувала у доброму гуморі, витягла з ящика столу компакт-диск.
— Напевно, вимоги для складання нового звіту або чергова порція претензій, — припустив Цекало.
— А от і ні, — засміялася вона. — Беріть.
Диск опинився у нього в руці.
— Що ж це? І чому вам так смішно?
— Не смішно, а весело, — уточнила Полянська. — Це про хірурга, який врятував — уявіть — чотириста людей. Гадаю, вас зацікавить.
— Ну, наш Гайда за життя, гадаю, врятував значно більше, — знизав плечима Ігор.
— Гайда — за усе життя, — не згодилася вона, — А цей — водночас.
Ігорю залишалося лише подякувати. Бачити цю жінку усміхненою було надзвичайно приємно.
Солдатів, дякувати Богові, таки відкликали. Тому розмова зі слідчим відбувалася у кабінеті головлікаря. Військові та поліція роз’їхалися, лише розрізнені групи санітарних служб ще збирали обладнання і вантажили у транспорт.
— Ну і кашу ви заварили, Григорію Віталійовичу… — скрушно хитав головою Валігура. — Давно у нашій глухомані таких резонансних справ не було. Навіть не знаю, як розгрібатимемо.
— Чесно кажучи, і я цього не уявляю, — згодився головлікар. — Скажу відверто — сухим з води вийти не сподіваюся. Щойно сюди Гайда приходив. Завхірургією. Приніс заяву на звільнення.
— Ну навіщо ж так? — здивувався Валігура. — Через одне зауваження на високому рівні?!
— Та ні, — заперечив Костогриз. — Не через це. Сказав, що вже має право на пенсію, діти дорослі… Хоче дочекатися онуків, а цього всього йому вже доста: справи Огура, історії з вікнами, холери… Та багато чого іншого, у чому не винен, а мусиш перед усіма принижуватись, аби мати змогу і далі робити свою справу. І я чесно тобі скажу: якщо мене знімуть — не шкодуватиму. Пішов би сам, але в цій ситуації виглядатиме, ніби здався, то ж мушу боротися до кінця.
Увімкнувши електрочайник, головлікар дістав каву. Валігура зауважив:
— У нас, сам розуміти мусиш, непередбачені повороти бувають. Справа Замриги — однозначно «глухар», а по інших напрямках деякі позитивні зрушення намітилися. Мені представили офіційний висновок, що холерний вібріон — учбовий штам, ви були праві. Міг потрапити лише з лабораторії. Тобто, це чиясь диверсія.
— Тепер не зайве розібратися, кому це було вигідно! — Костогриз почав нервово нарізати кола по кабінету.
Двері «пересильного» відчинила молода жінка у великих чорних окулярах, що затуляли більшу частину обличчя.
— Доброго дня, — привітався Вадим.
— Доброго вечора. Чимось можу вам допомогти?
— Гм… — здивувався той. — Гадаю, ви мали б зрозуміти, навіщо я прийшов.
— Поки що ні, — знизала плечима вона.
— І мене ви також не впізнаєте?
— Чого ж, — вона прочинила двері в кімнату. — Ви — наш новий хірург. Проходьте.
Вадим рушив до кімнати, а Світлана витягла з шухляди кравецький метр.
— Станьте рівно, руки розведіть.
— Я не по костюм. І не по халат, Жанно, — похитав головою Вадим.
— Світлана, — виправила вона.
— Для мене — Жанна, — заперечив гість. — А може ми одразу перейдемо до справи? Я не з тих, хто дозволяє себе ображати.
— Чим це я вас образила? — здивувалася вона. — Взагалі вперше вас бачу!
— Зрозумів, — кивнув лікар. — Стоятимете на своєму… Ну, що ж…
Двері мало не злетіли з завіс і незграбна туша Щерби ввалилася до кімнати. Не кажучи ні слова, він вхопив Вадима за вилоги і притис до стіни.