— Значить так, дорогий друже… Якщо я тебе… ще хоч раз… тут побачу… Тебе сам Ілізаров не складе. Ти зрозумів?
— Руки забери, — ледве дихаючи, наказав Вадим.
— Козел… — продовжував сичати Щерба, наступивши йому на ногу.
Перемагаючи біль, Вадим сильно штовхнув нападника у груди. Поваливши вішак з одягом, Щерба відштовхнувся від стіни і з ревінням кинувся на Вадима. Протистояти цій масі не було жодного шансу. Він опинився на підлозі, притиснутий дебелим супротивником, який намагався намацати його під купою одягу. Невідомо яким дивом вислизнувши, Вадим зловив його за шию, замкнувши руки. Щерба безпомічно совався по підлозі, тягаючи Вадима за собою, і хрипів, намагаючись підвестися.
Відро води протверезило обох. Супротивники сиділи на мокрому килимі й віддихувалися. Світлана кинула у кут порожнє відро. Першим підвівся Вадим. Він рушив до дверей і озирнувся лише на порозі.
— Я не з тих, хто дозволяє себе кривдити, повторюю вдруге. Номер мій, гадаю, у вас лишився. Подзвоніть увечері й ми про все домовимось. Інакше подібні сцени повторюватимуться тут щодня.
Двері за його спиною тихо зачинилися.
Дольний захоплено блукав інтернетом, переглядаючи якісь новинки клінічної фармакології. Поруч сидів Вересюк із «флешкою». Оксана варила каву.
— Бачу, мене випередили, — констатував Цекало, сідаючи на диван.
— Я вже закінчив! — підняв руки Вересюк. — Гадав, що мій «ноут» заглючив, а Петрович все зробив за десять хвилин. Прошу!
— Взагалі не розумію, що він робить в реанімації, — здалеку почав Ігор. — При його здібностях краще займатися хакерством.
— Не підлизуйся, — засміявся Дольний. — У тебе щось поламалося?
— Чого обов’язково поламалося? — не зрозумів Цекало. — Просто диск хотів подивитися, а «ноута» під руками немає. Наш в ординаторській — вже антикваріат. А тут якийсь відеоматеріал.
— Фільм? — пожвавився Дольний. — Про що?
— Начебто про хірурга, який одночасно чотириста людей врятував, — махнув рукою Ігор.
— Ого! — засміялася Оксана. — Де взяли?
— Полянська дала.
— Горгона?! От вдалася вона до твого виховання! Дивись…
Ігор почервонів. Вставивши диск, Дольний увімкнув програму перегляду. Усі схилилися над монітором.
— Чого — «дивись»? — пробурмотів Цекало.
— На монітор дивись. А ти що подумав?
Це була аматорська зйомка. На екрані з’явився величезний зал обласного драмтеатру, де на сцені з мікрофоном у руці стояла Оленка у довгій приталеній сукні. Схоже, вона була ведучою цього заходу.
— Дорогі друзі! — промовила вона. — Наш концерт за сценарієм мав би початися зовсім інакше. Але мені хочеться розпочати його, загадавши вам доволі незвичну загадку. Скажіть — чи може один хірург врятувати чотириста людей одночасно?
Пауза тривала кілька секунд, поки хтось найсміливіший із залу не вигукнув:
— Запариться рятувати!
— А от і ні! — весело заперечила вона. — Дві години тому у Нижньороздольській районній лікарні він врятував саме стількох людей — тобто вас, забезпечивши присутність ведучої на цьому святі. Його звуть Ігор Миколайович Цекало!
Зал вибухнув оваціями.
— Маячня… — спересердя Цекало дотягся до клавіатури і вимкнув зображення.
— Герой! — захоплено промовив Дольний. — Дай, скину собі! Для історії залишиться.
— Стоп, — схаменулася Оксана, — а чи не Полянської це доця? Оленка. Точно!
— Так чого ж Горгона й дала йому диск! — здогадався Вересюк.
— Дивись, хлопче… — багатозначно усміхнувся Дольний. — Теща буде до біса серйозна.
Злощасний диск нарешті опинився у Ігоря в кишені. То ось чого вона сміялася! Повертати диск перехотілося.
Ольга лежала з перемотаною головою, апаратом Ілізарова на нозі та книгою у руках. Женя зосереджено втягувала рідину з ампули у шприц для ін’єкцій.
— Ви не праві, — промовила медсестра. — Андрій Іванович дуже гарна людина. А те, що похмурий увесь час — то у кожного є власні проблеми. Ви також зараз не надто весела.
— Трохи є, — згодилася пацієнтка.
— У нас взагалі усі лікарі нормальні, — гріх жалітися. І шеф постійно слідкує, щоб порядок був. А якщо інколи неприємні речі трапляються — то це з інших причин.
— З яких? — спробувала з’ясувати журналістка.
— А воно вам треба? — заперечила Женя. — Краще он книжку читайте.
— А як усе-таки треба? — наполягала Ольга.
— Тоді побалакайте з іншими хворими. Їм ніхто не забороняв говорити на будь-які теми. З перших вуст почуєте.