Постукавши, увійшов Дегтяр.
— О! Про вовка промовка… — зрадів Костогриз. — Ми тут про вашу холеру.
— Та ця проблема наче як спільна, — не згодився той. — Якщо розібратися, вона взагалі нічого не варта, але згідно з інструкціями нам доведеться ще півроку ловити її привид не лише у ваших коридорах, а й по всьому місту. І перевірки щотижня. Моя служба вже паралізована!
— Ну, зі свого боку, я би не сказав, що проблеми не існує, — заперечив слідчий. — Наявний склад злочину. Принаймні, адміністративного, якщо той, хто це зробив, розумів, що мікроби безпечні. Тоді це жарт на кшталт «замінування». А якщо ні? Тоді кримінал.
— От і давайте розбиратися, — заохотив Костогриз. — Борисе Петровичу, вдова Замриги може мати якесь відношення до вашої служби?
— Начебто, ні, — знизав плечима Дегтяр, — а чому ти питаєш?
— Тому що саме після його смерті негаразди в лікарні почалися. А потім, щоб оце все організувати, треба розуміти вашу специфіку, знати що і як, щоб зуміти підкинути і отримати ефект.
— Усіх своїх я знаю. Вона до нас ніякого відношення не має. Точно.
— Тоді будемо шукати інших підозрюваних, — втрутився Валігура. — Хто не задоволений вашою політикою як головного лікаря? Хто підсидіти хоче?
— Відомо хто, — вигукнув Дегтяр. — Рябокінь. Спить і бачить себе головним.
— Можливо… — завагався Костогриз. — А, до речі, донька його у медичному вчиться. От тільки на якому курсі?
— А сам він санітарно-гігієнічний закінчував. Тобто специфіку знає, — багатозначно скривився Дегтяр. — Міг доньці підказати.
— Ну ось, будь-ласка! — зрадів слідчий. — Шерлоки Холмси…
— Добре, припустімо, — згодився Костогриз. — А далі як? Це ж треба щоб хтось сторонній увійшов, зловив момент, щоб ніхто не побачив.
— Холеру у туалеті висіяли, — заперечив Дегтяр. — Середовище там півгодини стояло.
Головлікар набрав номер своєї заступниці.
— Інно Сергіївно! А нашого Рябоконя донька на якому курсі вчиться? На третьому?! Мікроби якраз на третьому вчать…
— От і версія, — промовив слідчий.
Після його слів Костогриз надовго замислився. Рябокінь справді був підступною людиною. Вже не один рік він писав скарги до різних інстанцій, роблячи життя свого закладу нестерпним. Усі до цього звикли і навіть вже не звертали уваги. Те, про що йшлося зараз, було принципово новим щаблем. Чи здатний він на таке? Кращого претендента на такого роду диверсію і за бажання знайти було важко.
Відчинивши двері, Вадим побачив Світлану.
— Це вже інша справа. Проходьте. Після сутички з вашим психованим братом…
— Не психований він, — спокійно відповіла жінка. — Просто любить мене і хвилюється.
— Не дарма хвилюється, — зауважив Лужний.
Сівши у крісло, вона дивилася крізь свої темні окуляри.
— Кави?
— Ні, дякую. Просто хотіла б знати, що це все означає.
— Гм… — похитав головою Вадим. — Думав, ви каятися прийшли. А ви й далі…
— Я прийшла дізнатися, що вам від мене потрібно, — спокійно повторила Світлана.
— Гаразд, — рішуче промовив Вадим. — Хочу, щоб ви повернули мої гроші. Ті, які я платив вашим знайомим за виїзд до Сполучених Штатів. Виїзд зірвався, отже, своїх зобов’язань ви не виконали. Тому я розраховую на повернення грошей. Ну, або на повторний виїзд.
— А хіба я організовувала ваш виїзд? — здивувалася Світлана.
— Саме так.
— Я взагалі з вами не була знайома!
— І не дивно, — пояснив Лужний. — Ми по телефону спілкувалися. І ви звели мене з тими, хто взяв гроші і кого я тепер не можу знайти.
— Ні з ким я вас не зводила! — обурено вигукнула вона. — І не говорила з вами по телефону! Ніколи! Звідки ви взяли, що це я?
— Вичислив за номером.
Довелося розповісти їй про нюанси стеження за мобільним телефоном.
— Вадиме Борисовичу, — терпляче пояснювала жінка, — ви ніколи не говорили зі мною по телефону, ніколи не дзвонили на мій номер…
— На той, що ви маєте зараз — ні, — перебив Лужний. — А на той, що був донедавна…
Вона подивилася на номер, який він показав їй на екрані, і похитала головою.
— Це не мій номер. Ніколи не мала такого. Спитайте кого завгодно.
— Ви купили сім-карту спеціально для афери, а потім просто викинули її.
— У вас хвора фантазія.
Світлана підвелася і зробила крок до дверей.
— Це вам так не минеться, — твердо сказав Вадим. — Я не терплю, коли мене кривдять, і псуватиму вам життя, доки не домовимось.