— Псих, — відказала Світлана і грюкнула дверима.
Вадим до болю стиснув руками голову. Доказів у нього не було. Самі здогади. Він розбирався в людях. Манера поведінки цієї жінки заперечувала причетність її до афери. Світлана безвилазно сиділа на місці у межах перебування злощасного номера, до неї був причетний Щерба, вона виїжджала до Сполучених Штатів. Це все свідчило проти неї, та разом з тим деякі речі не вкладались у загальну схему. Чому Андрій без перестанку дзвонив їй, не отримуючи відповіді, коли міг запросто прийти? Чому її номер ще довго залишався у мережі?
Знайти відповіді на ці запитання поки що було нереально.
Пізно ввечері в оперблоці світилося. Низько схилившись над раковиною, Гайда старанно мив руки. За його спиною до операційної провезли каталку з лежачим хворим, слідом увійшли Дольний з Оксаною. За ними з’явився Щерба.
— Давай Андрійку, мийся бігом. Ножове поранення. День міста у нас так святкують…
— Куди? — поцікавився травматолог.
— У живіт. Внутрішня кровотеча. Асистуватимеш. Тим паче, що більше у тебе такої можливості не буде.
— То це правда? — остовпів Щерба. — Я не повірив.
— Доведеться повірити. Напевно, остання моя операція.
— Вже перевдягаюсь, — закивав головою Андрій. — А хірурги ваші де поділися?
— Лужний справи якісь має, відпросився, — пояснював завідувач, а молодь сьогодні кудись чкурнула. День міста, все-таки. Давай швидко.
Зітхнувши, Щерба заходився перевдягатися.
Обидва вимкнені телефони лежали на стільці. Тьмяно горіла лампа під низькою стелею. Двері майбутнього залу для фітнесу прикривали кілька матрасів для кращої звукоізоляції. Хижняк тримав на держаку грубий металевий стрижень, що нагадував лом, Цекало гатив по ньому кувалдою, поступово забиваючи у стіну. Після кожних чотирьох-п’яти ударів Роман провертав стрижень, після чого він заходив у отвір ще глибше.
— Я б все-таки не тут пробував, — похитав головою Хижняк під час чергового перекуру. — У вухах вже дзвенить.
— Давай ще спробуємо, — відхекувався Ігор.
— Нам би апаратуру відповідну! Металошукач.
— Металошукач діє на якихось шістдесят сантиметрів, а тут он яка товща, — відмахнувся Цекало.
— Аби щось таке як УЗД, але щоб на велику відстань і крізь каміння… Щоб визначити, припустимо, що там, за кладкою — порода чи порожнина.
— Порожнеча, — виправив Ігор. — Порожнина — то у животі хворого.
— Яка різниця? Справа у принципі, — відказав Роман. — Я читав — є така апаратура.
— Слухай, — згадав Цекало, — а існує ж така штука — ехолот. Рибалки мають. Ти ж рибалиш! Ця штука на велику відстань діє.
— Через воду, — зауважив Роман. — А то камінь. Все, вистачить демагогії. Давай, бери кувалду.
— Скоро твоя черга, — нервово сплюнув Ігор і, схопивши інструмент, знову почав з усієї сили гатити по залізу.
— Не тягни так, Андрійку, — попросив Гайда. — Це ж тобі не кістки.
— А кістки, гадаєте, простіше? — образився той. — Чув би Ілізаров ваші приколи.
— Добре-добре. Схоже, справа наближається до закінчення. Залишилося кишку зашити.
— А он ще печінка підкровлює з-під шва, — підказав Щерба.
— Бачу, — відповів завідувач. — Спочатку кишку. Ганно Гаврилівно, дай нам тампона гарного, побільше. Ось так, заткаємо поки що. Та тримай, Андрійку! Що, сили скінчилися? Ти ж удвічі більший від мене!
— Вам не догодиш сьогодні — то засильно, то заслабо… — буркотів Щерба.
— А як ти думав? — зашивши кишку, Гайда викинув брудну серветку, — це я на прощання, щоб довше пам’ятали.
— Та ви ще повернетеся, — зауважив Дольний. — Пару місяців відпочинете, заскучаєте і прийдете. От побачите.
— Ні, — твердо й серйозно заперечив той. — Все вирішено. По-перше, іти треба правильно. Як професійні боксери. Коли ще сили є і руки не тремтять. От, як Льюіс зробив. Це по-перше. А по-друге… Давай хлоргексидин, живіт миємо.
— То що по-друге? — нагадав Щерба.
— Я на пенсії. І відпрацював, вважаю, гідно. А зараз такі часи — працювати усе важче. Не хочу я, щоб коли шпиталь закриють, мене як непотрібного пса на вулицю вигнали. Ви молодші, десь прилаштуєтеся. Дай Боже, щоб цього не сталося і ви ще сто років тут працювали, але до ліпшого не йде. Поїду до доньки.
Страхітливий крик, що пролунав у відділенні, відбився у кожного десь усередині. У коридорі почувся рух.
— О Господи… — злякано ворухнув губами Гайда. — Що там таке? Оксано, вийди подивися!
— Помер хтось… — припустив Андрій.
— Та що за звичка у тебе така дурна — каркати?! — обурився завідувач.