Робота у підвалі затяглася до ночі. Тепер уже Ігор тримав і провертав металевий стрижень, а Роман товк по ньому кувалдою. Перекури почастішали.
— Я весь час думаю — а може це потаємне приміщення, тобто, каплиця дуже вузька? — припустив Цекало. — Тоді ми не доходимо до нього. Добиваємо шлямбур до самого кінця, а бракує ще якихось десять-двадцять сантиметрів.
Хижняк зупинився і витер спітнілого лоба.
— Не думаю. З протилежного боку ми вже пробували. Отже, якщо ти правий, приміщення менше метра повинно мати. А людина мала туди увійти і ще щось покласти. Але, коли на те пішло, можна подовжити шлямбур. І подобивати усі наші діри. Тоді — гарантія.
— Знаєш, — зітхнув Цекало, — іноді думаю, якою ж ми хрінотінню страждаємо! Можна було б за цей час щось корисне зробити.
— Ну, думати — це по твоїй часті, — зло резюмував Роман. — Ти ж у нас філософ. А іноді треба менше думати, а натомість — робити! Р-робити! Р-р-робити!!!
Удари ставали дедалі сильнішими і Цекало, що тримав шлямбур за держак, злякано заплющував очі, уявляючи, що може бути, якщо кувалда злетить. А Роман поступово втрачав точність удару, проте, злість додавала йому сили.
— Обережно! — злякано гукнув Ігор. — Мене ж руки годують!
Та той продовжував гатити. Несподівано після чергового удару стрижень зник у стіні. Складалося враження, що, пробивши її наскрізь, він полетів кудись далі.
— Є!!! — не своїм голосом заволав Хижняк.
Обоє очманіло відхекувалися, й не вірячи в удачу, зиркали одне на одного.
Оксана повернулася до операційної, вимахуючи руками.
— Ну? Що там? — лунали запитання.
— Це жах…
— Хто?!
— Миколо Прокоповичу, ніхто не помер, заспокойтеся, — повідомила вона.
— Ну, слава Богу. А я вже у пам’яті всіх можливих кандидатів перебрав. Присяду на хвильку.
З руками, піднятими вгору, Гайда присів на стілець біля стіни.
— Вам погано? — злякалася Оксана.
— Ні, все добре. Секунду.
— Валю, нітрогліцерин з ящика неси, бігом! — скомандувала операційна сестра.
— А ну тихо усі! — наказав завідувач. — Як треба буде нітрогліцерину, сам скажу. Андрію, ти повимакуй там усе з хлоргексидинчиком. А ти Оксаночко, кажи, не тягни!
— Ваша санітарка, баба Жанна, кричала, — видала анестезистка.
— Чого?
— Фабіровського побачила.
— Кого-кого?!
— Фабіровського. Небіжчика. В «апендиксі», де туалети. Того й кричала. Божиться, що він і досі там.
— Дурдом… — похитав головою Гайда. — Ну усе вже було протягом останнього часу, навіть холера! І треба ще й Фабіровського!
— Миколо Прокоповичу! — клялася Оксана. — Каже, що бачила «ось як мене». Відійшла трохи вже, тепер розповідає.
— Ну то викличте до неї Вересюка. Люди-люди… що це з вами коїться?!
Крекчучи, Гайда підвівся і пішов до операційного столу.
Стояла глибока ніч. Натхнення та удача потроюють сили. Тому стіну розбирали швидко. Підважували ломами, розхитували ударами кувалди каміння і витягали з завмиранням серця, заглиблюючись у стіну.
— Не завалиться?
— Коротенького лома візьми, — радив Хижняк.
Обом у лазі місця не вистачало.
— Чорт забирай… — натужно дихав Ігор. — Ніяк не йде. Глибоко… На совість хрестоносці робили. Цей, останній, напевно, де Шалон власноруч заклав.
— А спробуй туди далі його проштовхнути! — запропонував Хижняк. — Нехай собі падає, як є куди.
— Зараз… От стерво, — стогнав колега. — А ну подай зубило. Порожнеча далі! Я навіть пальці туди просуваю.
Він виліз брудний та захеканий і Роман, відштовхнувши приятеля, поліз сам, орудуючи інструментом.
— У, з-зараза, — лаявся Хижняк, — ну давай, дорогенький…
У глибині загуркотіло й щось упало. Вилетіла хмарка пилюки.
— Ну?!
— Зараз, секунду. Ваза якась… Важка, не пролазить! Зараз… — Хижняк рачкував назад, тримаючи у руках круглу іржаву міну.
У лазі знов загуркотіло, обидва скулилися, заплющуючи очі. Холодний піт стікав по щоках. Хижняк першим зробив обережний крок до дверей.
— Стій! Тихо!
Ледь ступаючи, Цекало зробив два обережних кроки до діри й нахилився, прислухаючись. У схові чітко було чути ритмічний звук годинникового механізму.
Цієї ночі в хірургії вдруге зчинився рейвах. Не встигли заспокоїтися після крику баби Жанни, як зриваючи двері з завісів, до відділення заскочили брудні, у пилюці, Хижняк та Цекало.
— Швидко! На двір! — кричав Хижняк. — Без зайвих запитань! Екстрена евакуація!
Баба Жанна ще не встигла оговтатися від привида Фабіровського і кліпала очима, роззявивши рота.