— Що сталося? — вискочила з маніпуляційної Женя.
— Хворих на двір! Подалі від корпусу! Ходячих і не- ходячих! Зараз вибухне! Не спи, Женю!
Хижняк, як навіжений, бігав по палатах, розштовхуючи тих, хто спав, і волаючи не своїм голосом про екстрену евакуацію. Нарешті відділення прийшло у рух. Хворі у паніці кидалися до сходів, Женя з бабою Жанною тягли ноші з лежачим хворим.
Пацієнта з забинтованою головою, який пробігав поруч, Роман хапнув за руку.
— Грищенко, стій! Бігом — тягни Вакуленка, не бійся, ще п’ять хвилин лишилося — я бачив…
Схопивши ще одні ноші, він перекладав оперованого учора хворого.
— А точно п’ять? — допитувався Грищенко.
— Навіть більше. Не сци. Уперед.
Обоє чкурнули запасними сходами униз.
— Ну що там іще? — мало не плакав Гайда. — Знову щось коїться! Оксано, іди подивися!
— Це Фабіровський вже до відділення завітав, — страшним голосом промовив Дольний.
Цекало влетів весь у бруді, мало не збивши з ніг Оксану. Завідувач, що стояв обличчям до дверей, втратив мову.
— Миколо Прокоповичу, швидко! Евакуюємося миттєво! Усі на двір!
— Куди?! — отямившись, заволав Гайда. — Без маски! В бруді! Здурів?
— Яка маска?! — волав Ігор. — Усе заміноване! Відділення евакуюється!
— Які м-міни… — вичавив із себе Дольний.
— З Другої світової! — горлав той.
— Здається, масовий психоз почався, — промовив Гайда, облишивши хворого. — Півгодини тому Фабіровський, тепер міни…
— Щоб я здох! — у нестямі махав руками Ігор. — Щоб я сімейним лікарем став!!! Годинниковий механізм працює! Звідки я знаю, скільки йому цокати? Все злетить у повітря!
Дольний з Гайдою подивилися одне на одного.
— Так, Андрійку, — швидко промовив Гайда, — два шви на рану — будь-як і хворого в лор корпус. Там закінчимо. Я до реанімації. Там учорашній «панкреатит» не- ходячий…
Здерши рукавичкі, шеф вийшов геть.
— Оксано, переходимо на ручну, — скомандував Дольний. — Хворого на ноші. Бігом! Ти що — годину два шви ставитимеш?
— Вже шию, — бурмотів Щерба.
Поруч зі столом вже поставили ноші. Гаврилівна згортала інструменти у стерильні пелюшки.
— Цікаво, воно що, справді може рвонути? — зосереджено спитав Щерба.
— Ти менше язиком, а більше руками, — порадив Дольний. — Несемо!
— Зараз, не жени. Ох, ні хріна собі… А це звідки таке? — тепер Щерба виглядав розгубленим і безпорадно озирався. — Звідки ж так закровило? Чекай, не донесемо! Зупиняти треба! Печінка! Тампон вискочив. Ганно Гаврилівно, розпаковуйте, не донесемо! Два шви на печінку!
— Слухай, що за херня?! — вилаявся Дольний.
— Помре від кровотечі! — виправдовувався Андрій. — Що ж воно так невчасно…
— Може шефа назад? Де він?
— Почекай, два шви…
Секунди тяглися, калатало у скронях, рвалися нерви. За дверима усе стихло. Відділення спорожніло.
Ситуація в реанімації розвивалася інакше. Хворих там лежало значно менше, проте усі не ходячі.
Гайда аж стогнав, несучи з Цекалом важезного дядька з оперованим учора панкреатитом.
— Ну, Ігорчику, — примовляв шеф з останніх сил, — якщо усе це виявиться неправдою, я тебе декапітую без наркозу. І Ромка твого… Однаково голови вам не потрібні, бо в них ні хріна немає…
Знизу прийшла підмога — двоє водіїв зі «швидкої». Вони перехопили ноші й припадаючи від надмірної ваги понесли їх до сусіднього корпуса, а завідувач, ледве дихаючи, повернувся нагору.
— Скільки можна? — панікував Дольний. — Забиратися потрібно!
— Не можу… — стогнав Щерба. — Печінка у нього ніяка — усю пропив. Шви прорізаються — ще більше кровить. Це кінець…
— Немає Гайди, оголосила санітарка, що бігала шукати. — Хворого з реанімації поніс.
— То дзвоніть у лор-відділення! — загорлав Дольний. — Нехай бігом повертається! Андрію, тампонуй і виносим!
— Не виходить… — по щоках Щерби рясно текло. Шапочка на голові змокла і сповзла на лоба. — Я купу серветок вже напхав — кровить далі. Треба сальник підшивати.
— То підшивай! Ти що, дітей не маєш?!
— Не маю, уяви собі… — сичав той.
— Воно й видно! Роби щось!
Усе відбулося мовчки. Вадим з’явився зненацька. Без жодного слова Гаврилівна вихопила з-під простирадла халат і вдягла на нього. Він став біля столу і одразу запхав обидві руки в живіт пацієнта.
— Що тут?
— Печінка. Шви «ріжуться»…
— Кетгут якнайгрубший на круглій голці, — закомандував Лужний.
Операційна сестра усе знов розпакувала.