— Вже пробував, — буркнув Щерба.
— І губку гемостатичну.
— Також було…
— Тримайте, Андрію Івановичу, — розпорядився Вадим. — Відсмоктувач. Серветку. Шиємо.
— Ось воно… — не міг заспокоїтися Андрій.
— Сальник підтягуйте.
— Давайте у темпі, — заблагав Дольний. — Я на ручному. Треба хворого знімати!
— Ще хвилину, — пообіцяв Вадим. — Серветки свіжі. Все. Тепер знімаємо.
Тепер вже рухалися у прискореному темпі. Хворого перетягли на ноші і, накривши стерильним простирадлом, понесли геть з операційної. З рота у нього стирчала інтубаційна трубка з приєднаним чорним мішком, схожим на футбольну камеру. Її тримав у руках Дольний, який біг збоку, ритмічно стискаючи пристрій.
Роздол мирно спав, а в лікарні на повну вирувало життя. На території між корпусами стояло кілька військових вантажівок, ходили люди у формі. Біля воріт світила маячками машина дорожньої поліції. Працівники нічної зміни скупчилися внизу біля лор-відділення, куди евакуювали хворих. Чоловіки курили.
— Ось так у житті буває, — промовив Гайда. — щось робиш, весь у турботах і не знаєш звідки тебе смажений півень клюне…
— Ох, Миколо Прокоповичу, — скрушно похитав головою Костогриз, — щось надто він розклювався останнім часом. Скоро в нас живого місця на задницях не залишиться.
— Ну, Григорію Віталійовичу, вмієте ви сказати, — засміялася Полянська. — Усе добре, що добре закінчується.
— Та нічого ще не скінчилося, — заперечив головлікар. — У підвалі купа людей. Та й невідомо, скільки ще там цього начиння. Гахне — і ми з вами відчуємо. Та й чоловік ваш, здається, також з ними.
— Та й біс із ним, — злісно промовила вона і, взявши у Щерби цигарку, нервово відійшла убік.
Районний військком, обійшовши вантажівки, підійшов до гурту. Полянська спересердя викинула недопалок.
— Отже, так! Як кажуть в Одесі — «ша»! Вже нічого ніде не тікає.
Натовп полегшено зітхнув.
— Шановні! Команди «вільно» ніхто не давав! Тож, увага! Вибухівки там до хера і ще трохи. Але це вже справа техніки. Розмінування завершено. Тепер належить вивезти. Небезпеки вибуху немає. Але! Усіх зайвих прибрати. Лише тяжкохворі, яким життєво необхідно бути тут, залишаються. З персоналом те саме.
— Саме так і виглядає зараз ситуація, — згодився Костогриз. — У лор-відділенні троє хворих. Двоє післяопераційних та один після інфаркту. Відправляємо до обласної. Реанімобілі вже в дорозі.
— Ну, тоді — вільно! — закомандував Полянський. — Інночко, тебе це також стосується. А щойно від’їдуть — можна буде розійтися.
— Клоун… — відвернулася Полянська.
— Тихше, тихше, Інно Сергіївно! — заспокоїв заступницю Костогриз. — Вдома розберетеся. Підполковник нас рятує. Олександре Івановичу, а звідки це все? Що, з війни лежало? Як їх раніше не знайшли?
— Не знайшли з простої причини — вони у потаємному приміщенні лежали, про яке ніхто не здогадувався. З усіх боків замурований коридор — ні дверей ні вікон.
— Потаємна каплиця! — збуджено вигукнув Щерба. — Та, про яку легенди ходять, хрестоносцями збудована для зберігання скарбів!
— Ну, скарби-не скарби, а дещо цінне знайшлося. Так що, готуйся, моя королево, може твоєму чоловіку і премію яку випишуть. Купа паперів у металевих ящиках. Схоже, якісь німецькі архіви.
— Що у нас там? — замислився Костогриз, вражено хитаючи головою. — Господарські приміщення?
— І кімната, яку ми молоді віддали під фітнес-клуб, — уточнила Полянська.
— Не знаю, який у вас клуб, але на момент приїзду саперів там був свіжий пролом у стіні, який вів до потаємного приміщення. То ж до архівів уже хтось намагався дістатися.
— Свіжий? — скривився головний. — А хто ж його зробив? Так… Де ці спортсмени?! Де вони?
— У лор-відділенні. Біля хворих, — незворушно відповів Гайда.
— Біля хворих, кажете… — зосереджено закивав головою Костогриз. — Кажете, небезпеки вибуху зараз немає…
— В даний час немає, — підтвердив Полянський.
— Ну, тоді я маю сам подивитися.
— Куди ви? — загорлав воєнком. — Вас туди ніхто не пустить!
— Григорію Віталійовичу!
Усі кинулися за головним.
Вадим зі Щербою залишилися удвох.
— Вадиме Борисовичу… Вадиме, дякую. Я думав, це кінець. Мало не посивів…
— Мені твоє «дякую» не потрібне, — похмуро промовив Лужний. — А тобі і справді кінець, якщо так ставишся до колег.
— Вадиме!
— Ти на допомогу не заслуговуєш, і я б не прийшов, але там був пацієнт. Тому й допоміг.
— Вадиме, ну не треба так, — Щерба прохально заглядав у вічі. — Давай поговоримо спокійно.