— Ігумен не приймає рішення самостійно, — пояснив Потоцький. — Є ще й кардинал. Він проти. Казимире Львовичу, я — головний меценат. Усе це робитиметься моїм коштом. А ви здібний архітектор, який лишень починає кар’єру. Цей проект принесе вам славу. Будь ласка, подумайте, як це зробити.
— Усе це звучить дуже привабливо, — похитав головою не по роках розважливий архітектор. — Але справа надто ризикована. Не дарма ніхто з більш досвідчених фахівців за неї не взявся. І якщо закінчиться невдачею, я зіпсую собі кар’єру.
Коли усі розійшлися, Колісник повернувся до підземелля, у нього боліла голова. Двоє помічників довбали ґрунт, вивертаючи каміння старого фундаменту.
— Пане Коліснику, фундамент зовсім слабенький, — показав один. — Ось, дивіться, далі його взагалі немає.
— І що там — піщанка? — запитав архітектор.
— Нездалі ґрунти, — похитав головою інший. — Зате он там, з іншого боку, гранітна жила. Може перекосити всю будівлю.
— Все, — промовив Колісник. — Досить. Зберіть робітників, потрібно вісім людей, а може й усі дванадцять. Оголимо весь фундамент. Інструмент тут залиште.
Колісник ходив підземеллям, присвічуючи собі ліхтарем і зосереджено насвистуючи. В одному місці, нахилившись, помацав ґрунт пальцями.
— Біла глина? — здивувався він.
Замислившись, він зробив кілька вимірів, а потім, озирнувшись та прислухавшись, схопив лопату і почав підкопувати фундамент…
Потоцький нервово розкладав папери на своєму робочому столі. Увійшов слуга.
— Ясновельможний пане, прибув посильний від архітектора Колісника.
— Нехай увійде.
Один з тих, хто працював з Колісником у підземеллі, вклонився і промовив:
— Ясновельможний княже, пан Казимир звелів передати вам, що він згодний.
— Згодний? — перепитав Потоцький. — А дванадцять робітників, яких він просив собі на підмогу, потрібні?
— Не потрібні, — промовив посильний. — Він каже, що знайшов рішення.
У кабінеті зависла нервова тиша.
— Отже так, молоді люди, — нарешті промовив головлікар, — розмова буде коротка і конкретна. Ви усвідомлюєте, що вчорашню евакуацію спричинили ваші дії?
— Справа в тому, — почав було Хижняк.
— Стоп! — перебив Костогриз. — Я поставив конкретне запитання. Відповідь — так?
— Так, — приречено промовив Цекало.
— Прекрасно. Гадаю, що ви не заперечуватимете, що внаслідок ваших дій могли загинути люди?
— Так, — погодилися обоє.
— А тепер згадайте — я попереджав вас обох не раз, що в лікарні треба працювати, а не займатися пошуками скарбів?
— Григорію Віталійовичу, справа у тім… — знову заговорив Хижняк.
— Тихо! — перебив той. — Запитання конкретне. Так чи ні?
— А як же німецькі архіви? — вигукнув Ігор. — Те, що їх знайшли, подія державного значення!
— Чекаю відповіді на запитання: попереджав чи ні? — зловісно перепитав Костогриз.
— Так… — прозвучало в унісон.
— От бачите… Я зробив усе можливе, щоб цивілізовано уникнути небезпеки від вашої діяльності. Але це не дало результату. І якщо я й далі це терпітиму, ви знищите наш заклад. Каменя на камені не залишиться. Тому я змушений вас звільнити. Але, як заведено у таких випадках, я не хочу, щоб ви остаточно зіпсували собі кар’єру, тому пишіть заяви на звільнення за власним бажанням.
Знову запанувала тиша.
— Пробачте, Григорію Віталійовичу, але цього ми робити не будемо, — вимовив нарешті Хижняк.
— Чому? — здивувався головний. — Тоді я вас за статтею звільню.
— За якою? — поцікавився Ігор.
— Завдання матеріальних збитків закладові, — пояснив Костогриз. — Ще й виплачувати доведеться.
— Які збитки?! — обурився Цекало, — Ви самі дозволили реконструювати складське приміщення. Інна Сергіївна чула. Вона й давала безпосередній дозвіл. Це не самодіяльність з нашого боку.
— А хто винен, що там ці снаряди з Другої світової війни лежали? — додав Хижняк. — Навпаки, ми усе можливе зробили, щоб відвести біду.
— На рівні з усіма ризикували, по кущах не ховалися, — підтримав Ігор.
— То вам ще медаль за це видати?! — аж підскочив головлікар. — Мова йшла про ремонт приміщення, ніхто не давав вам права заглиблюватися і руйнувати стіну. Скарби ви шукали, і не треба клеїти дурня!
— Там планувалася комірчина для інвентаря, — пояснив Хижняк.
— Все! — втратив терпець головлікар. — Досить суперечок. Або пишете заяви, або я сам вас звільняю.
— Якби ми туди не полізли, — вперто продовжував Цекало, — то ви б і далі сиділи на цій міні сповільненої дії. І рано чи пізно впала б якась стара цеглина, механізм запустився б і загинули люди!