— Усе, що робиться — на краще, — додав Хижняк. — До того ж, існує правило, що переможців не судять.
— Питаю востаннє, — змучено вимовив Костогриз, — писати заяви будете?
— Ні, — твердо відповів Цекало.
— Гаразд, — розвів руками головний. — Тоді з вас і почнемо. Тієї ночі ви де мали бути? У вас згідно з графіком мало бути чергування по лікарні. Від шостої вечора.
— Я з Вересюком помінявся, — пояснив Ігор.
— А до чого тут Вересюк? — не зрозумів головний. — Ви офіційну заяву писали? А за правилами були зобов’язані. То ж формально ви на чергування не прийшли. От вам і стаття. Наказ про звільнення буде завтра. А на вас, Романе Івановичу, також щось знайдемо.
Обоє мовчали. Можна було скільки завгодно сперечатися, але це не мало перспективи. Ігор перший похмуро рушив до дверей.
У провінційному ресторанчику як завжди було тихо, брудно і водночас затишно. Цигарковий дим, не зважаючи на заборону, зависав під стелею. Молода повновида офіціантка принесла вже третій графин та відбивні з подвійною порцією «фрі».
— Ну, давай, смикнули, — сказав Полянський.
— Давай… Добре пішло… — провівши поглядом офіціантку, майор саперних військ потягся по м'ясо. А ти казав — коньяк… Сапер помиляється лише раз у житті. А тепер такі коньяки, що вранці можна опинитися в реанімації.
— Але не тут! — багатозначно заперечив Полянський. — Мені тут не дадуть паленого коньяку! Іванко, дівчинко… Ходи сюди!
— Так, Олександре Івановичу…
— Іванко, сонечко, це мій великий друг, справжній бойовий офіцер. Принеси нам коньячку по сто п’ятдесят. Але найкращого!
— Гаразд, Олександре Івановичу, найліпшого!
— От бачиш? — задоволено посміхнувся військком. — То ж слухай далі. Стіни, підвали — усе стародавнє. І хлопці оті — дохторики молоді — постійно шукають. Інка моя казала. Ніхто про той підвал не знав, а вони вирахували. А як гадаєш, німці на хріна його замінували?
— Не знаю.
— Якби просто висадити у повітря бажали — так би й зробили, — продожвував Полянський.
— Логічно, — погодився майор.
— Тут, у наших краях, губиться слід якоїсь німецької дивізії. Ще за радянських часів ці архіви шукали, у тому числі й у монастирі. Гадаю, коли німці ховали архів, тоді щось і знайшли, але забрати не змогли. Відступали, але сподівалися, що повернуться. От і замінували. А полонених, що виконували роботи, розстріляли. Я чув про це, коли ще юним слідопитом був.
— Логічно, — знову погодився сапер. — І що ти пропонуєш?
— А це вже інше питання, — сказав Полянський, наповнюючи келих майору. — У нашому розпорядженні є саперний взвод?
— Навіть рота, якщо треба, — розвів руками майор.
— У нас є підстави залишатися там?
— Є, — зрадів гість, — інші міни шукатимемо!
— О! То давай розберемо перестінки, промацаємо апаратурою… Кому тепер потрібні ті архіви? За них навіть премії не дадуть. Нічого не знайдемо — то так і буде.
— Так і буде… — погодився майор, силкуючись не впасти.
Офіціантка принесла коньяк.
Ігор постукав у двері кабінету грізної шефині, витягаючи з-під халата троянду.
— Доброго дня, Інно Сергіївно.
— Доброго… — розгубилася вона. — А це… з якої радості?
— Думав, з ким би з колег попрощатися? Вирішив, що ви на це заслуговуєте найбільше. Тим паче, ви ж самі хотіли, щоб я десь подівся. Ну, ось…
Троянда лягла на стіл.
— Що ви таке говорите? — здивувалася Полянська. — Чого хотіла? Чому попрощатися?
— Якщо чим насолив — пробачте, — говорити йому було важко. Різко повернувшись, Ігор узявся за клямку.
— Ігоре Миколайовичу!
Та він уже був за дверима.
Наприкінці робочого дня до кабінету головлікаря зазирнула Полянська.
— Григорію Віталійовичу, це правда, що Цекало звільнився?
— Не зовсім, — відповів той. — Це я його звільнив, сам він не хотів.
— А… за що? — розгубилася вона. — У зв’язку з подіями останньої ночі?
— Так, — голосно промовив головлікар, відкладаючи убік папери. — У зв’язку з подіями минулої ночі. Тієї ночі Цекало згідно з графіком мав чергувати по лікарні. На чергування не з’явився. А це — підстава для звільнення.
— Та ж Вересюк чергував, — зауважила вона.
— І що? — розізлився Костогриз. — Розвели анархію — хто з ким хоче міняється… Мене він ставив до відома про заміну? Ні. Отже, не мав права.
— Взагалі-то… Я не заперечувала проти цієї заміни, — несміливо почала Полянська. — Він ще раніше казав, що, можливо, йому буде потрібно…