— Ви?! — здивувався головлікар. — Вигороджуєте? Чого ж він сам про це мовчав? Усьому є межа.
— Справді, — згодилася вона. — Але у даному випадку виходить, що це моя провина. Адже була така розмова, і я дозволила, просто не встигла виправити графік. Відволіклася, коли інфарктного хворого привезли, а потім просто забула. І ви вчините несправедливо, хоч чисто по-людськи я вас добре розумію.
Не тямлячись від люті, Костогриз ходив по кабінету. Вона мовчки чекала.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зрештою промовив головний. — Я не розбиратимусь, чи правду ви мені зараз кажете. Але від сьогодні вважайте, що ви взяли його на поруки. Навіть обох. І наступного разу те, що ви мені щойно не дали завершити, вам доведеться робити самій. Запам’ятайте це.
Вона лише мовчки кивнула.
Вранці в ординаторській панувала атмосфера загального піднесення.
— Ну от, востаннє складаю графік чергувань на наступний місяць, — оголосив Гайда. — Які будуть побажання? Побажань немає. Отже, Хижняк і Цекало чергуватимуть лише по ночах, а решта — як вийде.
— Чого це ми по ночах? — не зрозумів Ігор. — Ми що — прокляті?
— Саме так! — підтвердив завідувач. — І прокляв вас не хто-небудь, а сам Костогриз. Тому чергуватимете ночами, щоб дурня у голови не лізла!
— Як скажете, — миролюбно погодився Хижняк. — Можна й по ночах.
— А їм так ще краще, — зауважив Щерба. — Будуть ночами свій скарб шукати.
— Ти так не жартуй, Андрійку, — заперечив Гайда. — Ще одна пригода — і їх сам господь Бог не врятує. І будеш тут удвох із Лужним усі операції робити! До речі, ти приготувався до операції травми плеча?
— Так, — ствердно кивнув Щерба.
— Вадиме Борисовичу, підете до нього асистентом.
— Красно дякую, — скривився Лужний.
— А ваш хворий з грижею підготовлений?
— Звісно, — кивнув Вадим.
— Ну то Андрій Іванович асистуватиме у свою чергу вам. Звикайте.
— Дуже вам дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Щерба.
— Так, — розізлився Гайда. — Права була Женя, що між вами щось відбувається. Піду — робіть що хочете, хоч повбивайте одне одного. А поки я тут керую — сам призначатиму, хто з ким оперує!
Саме цієї миті телефон у кишені Вадима подав сигнал. Побачивши, хто телефонує, він притьмом вискочив за двері.
— Так, Олено Валеріївно! Слухаю вас!
— Вадиме Борисовичу, номер, який вас цікавить, знову з’явився у мережі і знаходиться у межах вашої лікарні.
Вже за п’ять хвилин, з телефоном у руці, Вадим стукав у двері помешкання Світлани. Побачивши його, вона скривилися.
Безцеремонно увійшовши, Вадим натис кнопку виклику.
— Куди ви телефонуєте? — спитала Світлана.
— Вам. Куди ж іще!
— То ви хочете, щоб ми стояли поруч і спілкувались по телефону? — здивувалася жінка.
— Саме так! — ствердно кивнув Лужний. — Тільки дочекайтеся, поки він задзвонить.
Світлана демонстративно показала йому свій телефон.
— Може, ви номер сплутали? У вас же виклик іде.
— Ні, шановна Жанно, — нервувався Вадим. — Номер набрано вірно. Напевно, у вашому другому телефоні вимкнено звук…
Несподівано на його дзвінок відповіли:
— Альо? Хто це?
Світлана саркастично засміялась, а Вадим зовсім розгубився.
— Це… Жанна?
— Жанна, — пролунала відповідь. — А хто дзвонить?
— Ну що — додзвонилися нарешті? Вітаю, — зло карбувала слова Світлана. — Сподіваюся, від мене тепер вам більше нічого не треба?
Знітившись, Лужний вибіг з приміщення.
Цього разу цілий букет бордових троянд сховати під халатом було неможливо.
— Не зрозуміла… — остовпіла вона. — Що це за вистава?
— Це не вистава, — розплився у посмішці Цекало. — Мені просто хотілося зробити для вас щось приємне.
— Тоді розчарую вас, Ігоре Миколайовичу, мені це неприємно, — сухо зауважила Полянська. — Тому що ви поводитесь що далі, то більш неадекватно. І якщо втнете щось знову, я також постраждаю, хоч і не заслуговую на це. Тому поміркуйте над своєю поведінкою. От за це я була б справді вам вдячна.
— Тоді пробачте.
Кинувши троянди у кошик для сміття, він повернувся до дверей.
— Та ви зовсім збожеволіли! Запам’ятайте — мій кабінет не місце для шліфування ваших джентльменських навичок. Тут є місце лише одному — субординації. Чули про таке?
— Звичайно… — обличчя його пашіло, в очах потемніло від образи. — Звичайно, чув. Але разом із тим вважав, що така жінка як ви, у вашому віці…
— У моєму віці?! — обурилася вона. — Це після того, що я для вас зробила? Ви мені про вік нагадуєте?!