— Що тут такого? — здивувався Ігор. — Хіба вік — недолік? Якщо жінка має привабливу зовнішність, вишуканий смак, то це радше плюс.
Двері за його спиною тихенько зачинилися. Якийсь час вона сиділа нерухомо і, здавалося, обмірковувала почуте, не здатна визначитися, як реагувати. Потім підвелася, витягла квіти зі смітника і поставила у вазу.
— Так ось, цього ми якраз і не можемо гарантувати! — доводив Медведко, майор саперних військ. — Нашою апаратурою визначається щось схоже на невеличке приміщення по сусідству. Розумієте? Не виключено, такий самий склад. Можливо, не зовсім заповнений, але металошукачі реагують.
— І який вихід? — важко зітхнув Костогриз.
— Розібрати стіну…
— Знову?!
— Так, — розвів руками майор. — Дістатися до того приміщення і подивитися. Чи ви бажаєте далі сидіти на пороховій діжці?
— А я сиджу на ній, відколи головним лікарем став, — скрушно посміхнувся Костогриз. — І від розмінування вона не зменшиться. Уся медицина наша на пороховій діжці! І нічого. Післяопераційна смертність не вища, ніж в Америці.
— Ну, це вже демагогія, — замахав руками військком. — Давайте не будемо. Армія також не в кращому стані, але якось даємо раду. То що робитимемо?
— Що вдієш — розбирайте! — приречено кивнув Костогриз. — Корпус не завалиться?
— Ми й хочемо, щоб не завалився, — вів своєї майор. — Тому потребуємо архітектурної документації, щоб фахівці зробили експертний аналіз. Коли її принесуть?
— Галю! Де Рябокінь? — закричав Костогриз.
— До архіву пішов, як ви наказали, — пояснила секретарка. — Послати ще когось?
— Ну, звісно! Скільки можна чекати?
Військові лише насторожено перезирнулися.
Людей у коридорах товклося чимало.
Підійшовши до чергової групи, Вадим натискав у кишені кнопку виклику і прислухався. Потім ішов далі. У голові вже паморочилось.
— Привіт! — несподівано його схопили ззаду за плечі, — когось шукаєш?
— Бабцю одну, — збрехав Лужний. — На УЗД послав, а вона пропала.
— Буває, — з розумінням кивнув психіатр. — Бачив якусь у переході між корпусами. Заходь на каву, як матимеш час.
Колега пішов у своїх справах, а Вадим продовжив пошуки. Ситуація знову заходила у глухий кут. Швидше за все, це хтось із працівників, кого обставини змусили скористатися небезпечним номером. Під різними приводами Вадим заходив до чужих кабінетів і натискав на кнопку виклику, але результат його дій дорівнював нулю, що приводило його у відчай.
Атмосфера у приймальні ставала дедалі напруженішою.
— Можу запропонувати вам каву, або чай, чи що там військові п’ють, — сказав Костогриз.
— Військові п’ють усе, — від вимушеного чекання Полянський вже знудився. — Але не турбуйтеся.
Увійшовши до приймальні, Рябокінь догідливо нахилився біля столу головлікаря. Маленькі очиці його бігали лякливо й недовірливо.
— Степане Ігоровичу, ви що там — скарби шукали? — вигукнув Костогриз.
— Чого це зразу скарби, — розгубився Рябокінь.
— У вас порядку зовсім немає? Годину тому вас послав. Де архітектурна документація?
— Поки що не знайшов. Не знаю… — очі його забігали ще сильніше.
— Що значить — не знаю?! — обурився головний. — Не знаєте, що робиться на вашій ділянці роботи? Можете йти.
Рябокінь прожогом вискочив з приймальні.
— От же ж нестиковка… — похитав головою Костогриз і почав набирати номер на стаціонарному телефоні:
— Це районне управління архітектури? Мені Віктюка, будь ласка. Головний лікар Костогриз. Романе Олександровичу, вітаю! У мене тут сапери працюють, чули ж, напевно. Нам потрібна проектна документація, та, яку поновлювали при добудовуванні корпуса. Нашу копію знайти не можуть. Мені б ваш примірник на пару днів. Я усе скопіюю та поверну.
Майор з військкомом знову перезирнулись.
— От і вирішимо проблему, шановні, — сказав головлікар. — Гадаю, наша порція неприємностей нарешті має скінчитися. Але чай тепер з півгодини доведеться таки пити. Галю!
Вадим ішов коридорами терапії, продовжуючи натискати кнопку виклику на телефоні. Медсестра на посту привіталася, запитально глянувши на чужого лікаря.
— Доброго дня. Головного шукаю, — пояснив Лужний. — Казали, десь у вас.
З палати вийшла Полянська, яка щойно оглядала пацієнта.
— Не було його тут, — сказала медсестра. — Увесь час сиджу — не бачила.
— Доброго дня, Вадиме Борисовичу. — привіталася Полянська. — Шукаєте головного? А хіба він не у себе? Може я чимось можу?