— Та ні, дякую, — промовив лікар. — Це особисте питання.
Повернувшись до хірургії, Вадим зупинився перед входом до відділення. Темні сходи вели донизу, туди, де розміщувалася лабораторія. Час був обідній і народу поменшало. Він ще раз набрав номер.
— Альо?
— Жанно, — наважився спитати Вадим. — Де ви зараз?
— А хто це?
Її голос лунав тут, у реальному просторі, а не тільки в динаміку телефона.
— Дід Мороз. Подарунок несу.
— Хто?!
Вона була унизу. Санітарка баба Жанна сиділа на підвіконні і розважалася, тиснучи кнопки. Він знайшов нарешті телефон, за яким полював, і його власницею справді була Жанна. Проте, незважаючи на витрачені зусилля, він пошивсь у дурні.
Коли у приймальні з’явилася Полянська, чаювання у головного продовжувалось.
— А чого ж лише чай? У нас так не заведено. Має бути щось міцніше!
— Які проблеми? — розгубився Костогриз. — Є й міцніше.
— Інна Сергіївна жартує, — невдоволено зауважив військком. — Не з тієї ноги встала. Буває, знаєте, іноді у жінок.
— А ти бачив, з якої ноги я встаю?! — вибухнула Полянська. — На чотирьох додому вчора дістався! По-пластунськи, щоб військові навички не розгубити.
Телефонний дзвінок вчасно відволік усіх від неприємної сцени.
— Так, Романе Олександровичу, — зрадів Костогриз, почувши головного архітектора. — Еге… Зрозумів… Пізніше дзвонитиму.
Запала тиша.
— Що трапилось? — спитала Полянська.
— Зникла вся проектна документація, — приреченим тоном промовив головлікар. — Та, що зберігалася у районній архітектурі — так само. Як стара, так і нова. І довоєнної також немає. Здається, тепер я розумію, за що мені пропонували… Дзвоню до прокуратури.
Його охопило відчуття, що підлога вислизає з-під ніг.
Ольга, сидячи на ліжку, швидко набирала текст на ноутбуці, коли у палату увійшов незнайомий лікар.
— Психіатра викликали?
Від несподіванки вона аж закашлялася.
— Ні, начебто…
— А мені казали — так.
— Женю! — покликала Ольга.
— О, Володимире Васильовичу! — зраділа медсестра. — Так швидко?
— Не розумію… це ти запросила лікаря?
— Ви ж самі хотіли! Це людина, яка розповість вам багато цікавого.
— А я вже злякалася, що божевільна… — полегшено зітхнула Ольга.
— Я чув, що справжня журналістка повинна бути трішки божевільною, — посміхнувся Вересюк, дістаючи з пакета безсмертне творіння свого попередника.
— Ось книжка, автором якої є людина, з якою я мав честь бути знайомим і навіть працювати разом. Недовго, щоправда. Тут багато різного стосовно нашої історії. Теорії, припущення, міркування. Містика, врешті-решт. Гадаю, вас зацікавить. А що не зрозумієте — спробую пояснити.
Медсестра принесла дві чашки кави. Розмова обіцяла бути тривалою, і Ольга сама не помітила, як спілкування з людиною, що спочатку викликала в ній негативні емоції, ставало дедалі цікавішим.
— О Господи… — вихопилося у Вадима. — Бабо Жанно… Це ви?! Ви мені відповідали?
— Аякже… Ви ж питали — чи я Жанна.
— А де ви взяли цей телефон?!
— Так… он скільки прибирання після військових. Кругом розруха. Може вони й загубили.
— Це мій телефон! — вигукнув Лужний. — Де він був?
— Ну то беріть, як ваш… Нащо він мені?
Взявши телефон, Вадим почав його перевіряти, та дуже скоро його настрій змінився від розпачу до злості.
— Ну, бабо Жанно… Ви ж майже усе постирали! Знищили пам'ять. Якого біса?
— А що ви дзвоните без кінця? Я й натискала. На дротяному легше — трубку зняв і говори…
— То де ж був цей телефон?
— У підвалі…
— У підвалі?! Ходімо!
Схопивши попід руку, Лужний потяг її сходами донизу. Двері виявилися незачиненими. Баба Жанна одразу ж вказала на пролом у стіні.
— Ось тут. У цій дірі. Я замітала, а Пилипович уламки вигрібав. Дивлюся — цеглина. Рукою полізла — а він там лежав.
— Це правда? — суворо спитав її Вадим.
— А нащо мені брехати? — здивувалася санітарка.
— Дякую, — схаменувся Вадим. — Як міни знайшли — таке почалося… Навіть не помітив, як загубив.
— Головне, що знайшовся, — заспокоїла баба Жанна. — Добре, що до мене потрапив, хтось інший може б і не віддав.
Шаркаючи сандаліями, баба Жанна подибала до виходу, а Вадим, ставши навколішки, спробував зазирнути у пролом. Вочевидь, це була вентиляційна шахта. Хід йшов хтозна куди, проте угорі проблискувало світло. На якомусь поверсі була вентиляційна решітка, в яку кинули телефон, аби його позбутися.
— Що шукаємо? — пролунав позаду єхидний голос.