Здригнувшись від несподіванки, Вадим вдарився потилицею у край пролому.
— Скарби хрестоносців, чи може що свіжіше? Допомогти?
Впираючись руками у коліна, Костогриз зазирав з-за спини Вадима у пролам.
— Ой, пробачте, Григорію Віталійовичу…
— То що шукаємо? Наполеонівські багатства, а може, нові снаряди? Бачу, наші «місцеві» хвороби надто заразні.
— Я нічого не шукав, — пробурмотів ніяково Вадим.
— Звісно, ви просто полізли до вентиляційної шахти, щоб у ній застрягнути! — лютував головлікар. — Навіть халата скинули. Просто заради цікавості. Ну, тоді Вересюка треба кликати.
— А це що — вентиляційна шахта? — здивувався Лужний.
— Ні, нора, яку проробили за вісім століть лікарняні гобліни, щоб скарби носити. І веде вона на дах. І десь на рівні травматології лежать багатства герцога Нілаші, а ваші наполеонівські — ті ще вище.
— Григорію Віталійовичу, я справді нічого не шукаю, — заперечив Вадим. — За кого ви мене маєте?
— За лікаря, який щойно потрапивши до очолюваного мною закладу, вже проситься у чорний список, — відрізав Костогриз.
Злобно зиркнувши, головний пішов, а Вадим почав міряти кроками відстань від місця, де лежав телефон, до кута. Та зайшовши за ріг, знову зіткнувся з Костогризом.
— Так для чого ви хотіли мене бачити? — трохи заспокоївшись, спитав той.
— Я?
— А хто ж! У терапії сказали, що ви мене розшукуєте. Вже забули навіщо?
Різко розвернувшись, Костогриз пішов геть. Вадим сплюнув спересердя. До усіх проблем бракувало лише непорозумінь з головним лікарем.
У десятій палаті приємно пахло кавою, проте розмова велася у підвищеному тоні.
— От ви кажете, що публіка хоче читати скандальні новини. А куди вже скандальніше? Ви лише вдумайтеся — у наш час, коли у країні складна ситуація, лікарня спромоглася вікна поміняти! Бо старі зовсім зогнили, хворі страждали від протягів. То яка в біса різниця, коли на це кошти використали: у грудні чи вже у січні? Яке це має значення? Але приїжджає обласна прокуратура, нібито з корупцією боротися! Пацієнтів, що півроку тому тут лікувалися, розшукують і лякають. «Скажіть — у грудні чи у січні вікна ставили?». Розумієте, поміняти вікна у лікарні — це, виявляється, корупція.
Вересюк нервово сьорбнув із чашки.
— Що, так і було? — не повірила Ольга.
— Отак і було, кого хочете спитайте. Напишете, буде вам скандальний випадок.
— Напишу, — пообіцяла Ольга. — Розберуся детально і напишу. І книжку про ваших привидів прочитала. Давайте ще про це поговоримо, як маєте час.
— Маю, — погодився лікар. — Але тема для серйозного читача не надто цікава, та й заяложена, по-правді кажучи. Особливо те, що стосується хрестоносців, наполеонівських скарбів, які начебто десь у наших місцях загубилися.
— А щодо розбійників? — нагадала Ольга.
— Ну, герцог Нілаші, а тим паче ватажок розбійників Байташ — для мене фігури доволі міфічні. А от якщо взяти ближче до нашого часу, то є сюжети, які викликають певний інтерес.
— Наприклад?
— Наприклад, Перша світова. Тут відбувалися бойові дії. І російська десята армія була розбита вщент. А начальником госпиталю був Долматов, відомий хірург, член-кореспондент російської академії наук. Добровольцем на фронт пішов. І це реальний факт, що у нашій лікарні йому оперувати довелося. Разом з тим відомо, що залишався він в останній ще не знищеній німцями частині російських військ, яка відокремилася від решти армії й намагалася вивезти армійську казну.
— Цікаво, — зізналася Ольга. — Ви майстер розповідати.
— Я то що… — скромно потупився Вересюк. — От попередник мій — той би справді розповісти зумів.
— А ще я чула, — продовжувала Ольга, — що він перед смертю подарував вам якийсь свій зошит, щоденник, що вів його усе життя.
— Ви б знали, як дістали мене з тим зошитом за останнні пару років! — скрушно похитав головою лікар. — Який зошит?! Він справді подарував мені кілька старих книжок з психіатрії. Одна з них взагалі антикварна, авторства дуже відомого психіатра. Уся вона пописана поміж рядками. Уявіть собі — старий не соромився правити корифеїв! Але це стосується виключно фахових питань. Жодних записів про скарби він мені не передавав.
— Дякую за розмову, — посміхнулася Ольга. — Отак їздиш хто зна куди, а цікаве зовсім поруч. І за каву дякую.
— Мені також було приємно з вами спілкуватися, — підвівся Вересюк.
— Зайдете ще?
— Звісно, можу зайти, хоч, здається, вже найцікавіше розповів.
— Як сказати, — не погодилася вона. — По-перше, хотілося б почути про щось зовсім неймовірне, пов’язане з давніми часами.