— Будь-ласка, — не розгубився Вересюк. — Три дні тому санітарку нашу, бабу Жанну, у коридорі вночі переслідував привид Фабіровського. Мене викликали її оглянути, але психічно вона абсолютно здорова — можу заприсягнутися. А по-друге?
— Мене ніхто тут не відвідує, — зітхнула Ольга. — Мама не здорова. Такі поїздки не для неї.
— Тоді обов’язково прийду.
Переконавшись, що поблизу нікого немає, Вадим пішов у глухий кінець коридора хірургії. Відмірявши кроки, він зупинився і подивився вгору. Просто над ним була вентиляційна решітка. Підставивши стілець, Вадим дотягнувся рукою до решітки і пальцями потягнув її на себе. Решітка легко подалася й випала разом із шурупами. Вадим поліз рукою обмацувати шахту.
— Ось подивіться, Миколо Прокоповичу, чим ваші хірурги займаються, — прозвучало зовсім поруч.
Стілець похитнувся, і Вадим мало не загримів на підлогу.
— Тих двох рано чи пізно, а все одно доведеться виганяти. А тепер і Вадим Борисович також вже у чорному списку.
— За що?! — не витримав Лужний. — За те, що до вентиляційної шахти руку запхав?!
— Ні, — спокійно пояснив Костогриз, — за невиконання службових інструкцій.
— Яких іще інструкцій?
— Вадиме Борисовичу, — провадив той. — Ви ж не перший рік працюєте і знаєте, що більшість наших інструкцій так написані, що виконувати реально їх неможливо. Ми й не виконуємо. Але за потреби кого завгодно можна звільнити за їх невиконання. То ж лазьте і далі по кутках і підвалах, а будете звільнені за належною статтею.
Широка спина Костогриза зникла за рогом.
— Якого біса, Вадиме Борисовичу?! — не витримав Гайда. — Ну мені, сподіваюся, ви можете пояснити?
— А я можу вам довіряти? — запитав його Вадим, дивлячись в очі.
— Ну… — розгубився завідувач. — За стільки років роботи я ще нікого не підставив. Ходімо до кабінету.
За спокійною розмовою день схилився до вечора.
— Ось так несподівано посміялася з мене фортуна, — завершив розповідь Вадим. — Цей телефон весь час лежав за вентиляційною решіткою, а потім, коли розібрали стіну і знайшли міни — впав! Можливо, від вібрації. А тепер ламаю голову, хто міг його туди покласти.
— Гм… — замислився Гайда. — Серед наших працівників Жанни точно немає. Бабу Жанну до уваги не беремо. І людини, за якою б водилися подібні афери, також нема.
— Це я вже зрозумів, — зітхнув Лужний.
— Можливо, хтось серед хворих… — Завідувач підвівся й обійшов стіл. — Можна взяти в архіві історії хвороби за певний період і переглянути. Іншого вирішення не бачу.
— Знаєте, Миколо Прокоповичу, є ще один нюанс, — зізнався Вадим. — Андрій Щерба знає хто вона, але мовчить, немов партизан.
— То ось через що ви погиркалися. Тоді мені усе зрозуміло, я теж знаю, хто це.
— Справді? — не повірив Лужний. — То скажіть мені, а я обіцяю діяти так, щоб йому не нашкодити.
— Та більше ніж є, йому не нашкодиш, — зітхнув Гайда. — Була тут одна пацієнтка після ДТП. Звати її Галина… А Андрій… Ти ж бачиш, який він — самотній, добряга. Словом, коли вона втекла посеред ночі, я за нього боявся. Та він і досі не може заспокоїтися.
— Точно, — погодився Вадим. — Він через неї на мене з кулаками кидався.
— Отже, правду Женя казала, — похитав головою Гайда. — Іди до архіву, знайди історію. Там і адреса має бути, хоча навряд чи справжня, інакше Андрій давно б там був. Та може якусь корисну інформацію з тих паперів і витягнеш.
У десятій палаті Ольга не відривалася від ноутбука. У двері обережно постукали.
— Психіатра викликали?
— Начебто ні.
— А хто ж просив провідати? — усміхнувся Вересюк.
Жартуючи, він викладав на тумбу апельсини, пиріжки та каву.
— Навіщо це? — здивувалась Ольга.
— Це ж відвідини, як ви бажали. Ось кавоварка, користуйтеся. А пиріжків мама напекла. Сподіваюся, вам сподобаються.
— Навіть не знаю, що й сказати, — похитала головою Ольга.
— А я підкажу, — знайшовся Вересюк. — У подібних випадках належить розповідати про своє здоров’я. Як ви почуваєтеся?
— Нормально почуваюся, — зніяковіла Ольга. — Ось працюю, пишу одночасно обидва матеріала.
— Не думав, що маячня Фабіровського вас так зацікавить. Каву зварити?
— На ніч? — завагалася Ольга. — Та біс із ним, давайте. Тоді до ранку саме закінчу.
Він простяг їй чашку кави.
Костогриз знову ходив колами по своєму кабінету.
— То що, Дмитре Івановичу, жодних перспектив? Як на вашому професійному жаргоні кажуть — глухар?