— Рано про це заявляти, втім, не виключено, — скривився Валігура.
— А у нас в районі взагалі бувало, щоб когось знайшли, злочин якийсь розкрили? — під’юджував головлікар. — Якщо це не Василь, який з похмілля вдерся до підвалу баби Параски у пошуках самогону.
— Так і у вас хворі як не помирають, то одні й ті самі хвороби все життя лікують, також «глухарі» свого роду.
— У нас хворі помирають не частіше, ніж у Штатах чи Англії, — заперечив Костогриз. — А медицина навпаки більш доступна.
— Ой-ой, Григорію Віталійовичу… — не повірив слідчий. — Давайте облишимо безглузду полеміку, до істини однаково не дійдемо.
— Не дійдемо, — погодився головлікар.
— Тим паче, не варто витрачати час на пустопорожні балачки, тоді як є справді важливі новини.
— Що ви маєте на увазі? — пожвавішав Костогриз. — Щось конкретне?
— Так, конкретне, — стишив голос Валігура. — І розмова ця не для сторонніх вух. Григорію Віталійовичу, під час розслідування відкрилися деякі несподівані факти, до яких ви не залишитеся байдужим. І знаю про них поки що лише я.
Український лікар міг би лікувати втричі більше пацієнтів, якби від нього не вимагали писанини. Та якби він сумлінно писав усе те, що за інструкціями належить, то не вистачило б часу й на одного. Тож завжди обиралася золота середина — лікувати пацієнтів та писати рівно стільки паперів, щоб чиновники не могли звинуватити у бездіяльності, адже, як не написано, то і не зроблено.
— Досить, набридло, — змучено промовив Лужний, складаючи картки.
— Може чаю зробити? — запропонувала Ліля.
— Можна і чаю. Але маю до тебе ще дещо.
— Ой, — повела очима медсестра. — А що?
— Справа є одна. Секретна. Якщо ти не проти.
— Звісно.
— Але крім уміння берегти таємниці, ще талант потрібен. Артистичний.
— О-о! Ви ще мене не знаєте! — зраділа Ліля.
— Які в тебе стосунки зі Щербою?
— Що означає — «які»? — насторожилася вона.
— Я не у тому розумінні, — пояснив лікар. — По роботі.
— Як з усіма.
— По телефону з ним не спілкуєшся?
— З якої радості? — здивувалась медсестра.
— От і гаразд, — зрадів Вадим. — Тому що говорити доведеться саме з ним. От з цього телефона ти мусиш подзвонити йому і назватися Галею.
— Галею?! — здивувалася вона. — Це та, яку Щерба по шматках складав?
— Бачу, ти добре орієнтуєшся у лікарняних подіях, — зауважив Вадим.
— У цій орієнтуються всі, — похитала головою Ліля. — Але вам це навіщо?
— Ну, я ж не питав, навіщо твій коханий вліз у п’яну бійку, — нагадав їй Вадим. — Мені просто потрібно її знайти.
— Та якби Щерба знав, де шукати, давно б знайшов!
— Можливо, — погодився Вадим, простягаючи їй телефона. — Але кращих варіантів у мене однаково немає.
Обличчя головного лікаря миттєво зблідло.
— Господи… Які ще факти?! Гадаєте, мені мало того, що є?
— Григорію Віталійовичу, — намагався заспокоїти його слідчий. — Нічого для вас неприємного. Радше навпаки. І мені б хотілося, щоб ми з вами на рахунок цього дійшли згоди.
— Слухаю уважно, — зосередився Костогриз.
— Григорію Віталійовичу, — багатозначно почав Валігура. — Як ви вважаєте, навіщо вкрали архітектурні документи? Адже загубитися всі одночасно вони не могли.
— Ну… — розвів руками головлікар. — Мені відомо, що папери ці декого дуже цікавлять. А ви знаєте, навіщо?
— Здогадуюся. А звідки вам відомо, що креслення комусь потрібні?
— Напевно, мені слід було розповісти вам це раніше, та за іншими проблемами не встиг. Не так давно двоє невідомих пропонували мені за них п’ять тисяч «зелених».
— Оце новина… — розгубився слідчий. — І ви досі про це мовчали?! То що ви — відмовилися?
— Дорогий мій Дмитре Івановичу, — посміхнувся Костогриз. — Якби я їх продав, то навряд чи вам зараз про це розповідав би, це по-перше.
— А по-друге?
— По-друге, тоді я навіть не знав про що йдеться. Вони сказали просто — документи. І я мав сам розуміти, які. Звичайно, тоді не зрозумів і послав їх під три чорти. А вже тепер, коли проектна документація зникла, здогадався, що саме вони мали на увазі.
— Оце так… — скрушно похитав головою Валігура. — А ви б їх упізнали?
— Навряд чи, — засумнівався Костогриз. — Була ніч, вони сиділи у машині, у якомусь чорному джипі, номерів не бачив.
— Як ви могли поїхати на таку зустріч? — схопився за голову слідчий.
— Вони повідомили, що знають правду про смерть Замриги, — пояснив головлікар. — Гадаєте, я поїхав за грошима? Я навіть рушницю про всяк випадок із собою прихопив.