— І про це я також дізнаюся лише зараз? — звів очі до неба Валігура.
— А вони про Замригу так нічого і не розповіли, — пояснив Костогриз. — Сказали, що не знають, хто це. Зустріч організував хтось третій, який подзвонив як їм, так і мені. І добре розумів при цьому, чим зацікавити кожного з нас.
— Гаразд, — промовив слідчий. — Цю лінію ми також розроблятимемо. А тепер, нарешті, про те, що я хотів сказати. Поки що невідомо, хто саме вкрав креслення, але не важко здогадатися навіщо. За їх допомогою можна визначити, де усе це лежить.
— Що — «усе це»? Що лежить? — почав нервуватися Костогриз.
— Ну, не німецькі ж архіви, звичайно, — твердо промовив слідчий, дивлячись йому у вічі. — Те, що шукають усі.
Вона збиралася з духом. Не тому, що сумнівалась у своїх артистичних талантах, а тому що їй не подобалась її роль. Вадим натиснув кнопку виклику, зовнішній динамік і простяг їй телефон.
— Галю! Галочко, це ви? — запитав Щерба.
— Так…
— Господи… Галочко, куди ж ви пропали? Чому не говорили зі мною? Хіба так можна? Де ви?
— Пробачте, так було треба, — промовила Ліля.
— Чому? — здивувався лікар.
— Андрію Івановичу, не можу вам сказати. Я гадала… ви самі знайдете мене.
— Я шукав, але ж ви вказали неправильну адресу! Як міг я вас розшукати? Навіщо ви так зробили?
— Так було треба.
— Що це означає? А чому у вас такий голос дивний?
— В мене депресія, — промовила Ліля.
— То давайте зустрінемось! Скажіть лишень куди приїхати. Як ваша нога? Я повинен перевірити.
— Усе гаразд, — ледве стримуючись, промовила Ліля.
— Куди мені приїхати?
— А ви не здогадуєтеся?
— Звідки?! — мало не плакав Андрій, — ой, Галочко, вас тут одна небезпечна людина розшукує. Давайте побачимось і я усе розповім…
Вадим подавав Лілі знаки закінчувати розмову.
— Зараз не можу, — промовила Ліля. — Подзвоню вам пізніше.
Ліля натисла на відбій. Телефон вимкнувся. Потім екран знову спалахнув і залунали один за одним дзвінки. Вадим вимкнув звук, а потім і сам телефон.
— Це одна з найнеприємніших речей, які мені доводилося робити, — промовила медсестра.
— Схоже, в нас нічого не вийшло, — зауважив Лужний. — Лілю, вона аферистка, і я повинен її знайти.
— То ви заради цього сюди приїхали? — запитала дівчина.
— Можна й так вважати, — він ствердно кивнув головою. — Допоможеш мені?
— Так. А що я маю робити?
— Ну, деякі думки Андрій Іванович, сам того не бажаючи, нам підкинув. Якось я про це не подумав. Вона ж втекла з апаратом Ілізарова на нозі. А отже, колись його доведеться знімати. Власноруч зробити це неможливо. Тому їй доведеться звертатися до травматолога. Можливо, вже звернулася і не виключено, що за місцем проживання. Знаєш, скільки травматологічних відділень по всій країні? Кабінетів, травмпунктів? От і знадобиться твоя допомога. Мусиш обдзвонити усі.
— Я згодна, — не вагаючись, промовила вона. — А як питати? Справжнє прізвище нам невідоме.
— Це не важить… — Вадим замислився. — Завтра принесу довідник медзакладів по країні. Я прийматиму хворих, а ти сховаєшся до перев’язочної і почнеш по порядку. Навряд чи вона здалека сюди потрапила. Тому почнемо з навколишніх міст. Говоритимеш, що пацієнтка приблизно тридцяти років втекла з інвентарем. Ми точно знаємо, що в неї перелом гомілки. Може, нам щось і вдасться.
— Будемо сподіватися, — згодилася Ліля. — А ви упевнені, що від Щерби у цьому відношенні більше ніякої користі?
— Звичайно, ти ж сама усе чула.
— Тоді дайте мені цей телефон.
— Навіщо? — не зрозумів Лужний.
— Будь ласка.
Він простяг їй трубку і Ліля натисла на кнопку виклику, а коли там відповіли, вона промовила:
— Пробачте, це невдалий жарт. Я не Галя, напевно ви це помітили. Зовсім інша людина, яка знайшла цей телефон. Його просто викинули. То ж, забудьте усе, що я говорила.
Вона поклала телефон на стіл.
— Чому ти так вчинила? — поцікавився Вадим.
— А що поганого вам Андрій Іванович зробив? Навіщо йому мучитися і на щось сподіватися? Ви може й не знаєте, як воно.
— Та ні, знаю надто добре, — похитав головою Вадим.
Зранку у приймальні завжди багато людей. Усі квапляться якнайшвидше підписати папери і вирішити свої питання до того, як головлікар піде з кабінету в інших справах.
— Кажу вам — присядьте, — наполягала секретарка. — Вони там вже майже годину. А ще краще — йдіть. Щойно головлікар звільниться, я вас покличу.
— А хто там у головного? — пошепки запитала Гаврилівна.